Читати книгу - "Метелик"

Якось пополудні, коли я грівся на сонечку, до мене підійшов чоловік. В окулярах, невисокий, худий. Намагаюся його пригадати, але через наш арештантський костюм це складно.

– Ти Метелик? – У нього виразний корсиканський акцент.

– Так, чого тобі?

– Ходи-но в туалет, – каже він. І йде.

– Це хлопець із Корсики, – зауважує Деґа. – Цілком певно, бандит з гір. Що йому від тебе треба?

– Зараз дізнаюся.

Я йду в туалет, що посеред двору, і вдаю, що мочуся. Чоловік поруч зі мною теж стоїть у такій позі. І, не дивлячись на мене, каже:

– Я швагро Паскаля Матра. У кімнаті побачень він сказав, що в разі потреби я від його імені можу звернутися до тебе по допомогу.

– Так, Паскаль – мій друг. Що ти хочеш?

– Я не можу більше носити патрон: у мене дизентерія. І не знаю, кому можу довіритися, боюся, що вкрадуть або тюремні наглядачі знайдуть. Благаю, поноси його кілька днів замість мене, Метелику.

Він показує патрон, який значно більший за мій. Я боюся, що він влаштовує мені пастку й просить про це, щоб дізнатися, чи є в мене свій: якщо я скажу, що не певен, чи зможу носити два, він про це дізнається. Тож холодно уточнюю:

– Скільки там?

– Двадцять п’ять тисяч франків.

Не мовивши більше ні слова, я беру патрон, який, між іншим, дуже чистий, і просто на його очах засовую в анус, запитуючи себе, чи людина може втримати два. Звідки мені знати. Підводжуся, застібаю штани… Усе гаразд, мене нічого не турбує.

– Мене звати Іньяс Ґалґані, – каже він, перш ніж вийти. – Дякую, Метелику.

Я повертаюся до Деґа і, відвівши його вбік, розповідаю про пригоду.

– Не дуже важко?

– Ні.

– Тоді ні слова про це.

Ми намагаємося зав’язати контакт із тими, хто вже втікав, якщо вдасться, – з Жуло й Ґітту. Нам страшенно потрібні відомості: як воно там, як ставляться, як зробити так, щоб залишитись удвох із другом тощо. Несподівано ми натрапляємо на цікавого типа, це особливий випадок. Він корсиканець, що народився на каторзі. Батько працював там наглядачем і жив з його матір’ю на островах Спасіння. Він народився на Королівському острові, два інші називалися Сен-Жозеф та острів Диявола, тепер – от вона, доля! – повертається туди, але вже не як син наглядача, а як каторжник.

Він дістав дванадцять років за крадіжку зі зломом. Дев’ятнадцять років, відкрите обличчя, чистий, ясний погляд. Ми з Деґа одразу розуміємо, що бідолаху підставили. Йому небагато відомо про злодійське середовище, але він може виявитися корисним щодо якомога точніших відомостей про те, що нас там чекає. Він розповідає про життя на островах, де провів чотирнадцять років. Наприклад, ми дізнаємося, що його нянькою на островах був каторжник, відомий крутий мужик, який спіймався на дуелі на ножах на Монмартрі за гарні оченята Золотої Каски.

Він дає нам цінні поради: утікати треба з материка, а не з островів, інакше втеча неможлива; а ще не варто потрапляти в список особливо небезпечних, бо з таким ярликом одразу після прибуття в порт Сен-Лоран-дю-Мароні тебе інтернують залежно від «заслуги» тимчасово або пожиттєво. Загалом на островах інтернують менше п’яти відсотків в’язнів. Інші залишаються на Великій Землі. На островах клімат здоровий, натомість Велика Земля, як розповідав Деґа, чисте паскудство, яке поступово виснажує каторжанина різними хворобами, смертями, убивством тощо.

Ми з Деґа сподіваємося, що на острови не потрапимо. Але в горлі в мене з’являється клубок: а якщо мене вже занесли в списки особливо небезпечних? Маючи довічне та ще історії з Трібуйяром і директором, до біди недалеко!

Якось поповзла чутка: у жодному разі не звертатись у медпункт, бо там отруюють усіх надто ослаблих і геть недужих, які нездатні перенести подорож. Напевно, вигадка. І справді, парижанин Франсіс-Фарватер підтверджує, що це байка. Так, один в’язень отруївся, але його брат, який працює в медпункті, розповів, що насправді там трапилось.

Виходило, що під час війни самогубець, великий спец по сейфах, пограбував посольство Німеччини в Женеві чи в Лозанні на користь французьких служб. Він роздобув дуже цінні папери, які віддав французьким агентам. Задля цієї операції його випустили з в’язниці, де він трубив свої п’ять років. Тож, починаючи з 1920 року, він жив спокійно завдяки одній-двом подібним операціям на рік. Попавшись, він щоразу починав шантажувати Друге бюро, яке негайно втручалось. Однак цього разу щось не спрацювало. Він отримав двадцять років і мав їхати з нами. Щоб пропустити відправку, він прикинувся хворим і потрапив у медпункт. Пігулка ціанистого калію – знову ж за словами Франсісового брата – поклала край усьому. Сейфи й Друге бюро могли спати спокійно.

Двір в’язниці повниться різними історіями, одні – правдиві, інші – вигадані. У будь-якому разі ми їх слухаємо: так швидше минає час.

Коли я йду в туалет у дворі чи в камері, через оті патрони Деґа доводиться мене супроводжувати. Він стає попереду, щоб прикрити мене від надто допитливих поглядів. Один патрон – і так ціла історія, а в мене їх досі два, бо Ґалґані стає дедалі гірше. І тут справжнісінька загадка: патрон, який я вставляю останнім, щоразу виходить останнім, а перший – першим. Як вони перевертались у мене в животі, годі й уявити, але було саме так.

Учора в перукарні була спроба під час гоління вбити Клузіо. Два удари ножем коло серця. Він дивом вижив. Цю історію я почув від одного з його друзів. Вона кумедна, якось я її розповім. Це вбивство належало до сфери порахунків. Той, кому воно не вдалося, шістьма роками пізніше помер у Каєнні, наївшись сочевиці з біхроматом калію. Він відійшов у страшних муках. Санітар, який асистував лікареві під час розтину, приніс шматок кишки сантиметрів десять завдовжки. У ній було сімнадцять дірок. Двома місяцями пізніше його вбивцю знайшли задушеним у лазареті. Хто це зробив – невідомо.

Минуло дванадцять днів, як ми прибули в Сен-Мартен-де-Ре. Фортеця набита по зав’язку. Вартові цілодобово чатують на фортечному мурі.

У душі побилися два брати. Вони зчепилися, немов два пси, одного з