Читати книгу - "Фанданґо, Олександр Грін"

Члени комісії повскакали й вибігли з-за столу. Іспанці перезирнулися. Бам-Ґран теж підвівся. Закинувши голову, високо піднявши брови та взявши руки в боки, він грізно посміхнувся, і посмішка ця була мудрою, наче ребус. Статистик Єршов дихав важко, немов у нестямі, і зухвало дивився всім в очі.

— У чому справа? Що з ним? Хто це?! — почулися вигуки.

Бігун, секретар КУБУ, поклав руку на плече Єршова.

— Ви з глузду з’їхали! — сказав він. — Отямтеся й поясніть, що означає ваш лемент?!

— А те й означає, що я більше не можу! — закричав йому в обличчя статистик, весь вкриваючись червоними плямами. — Я в істериці, я волаю та скандалю, бо вже дійшов! Скипів! Килим! На чорта мені килим, та чи й існує він у реальності?! Я кажу: це психоз, видіння, чорти забирай, а не іспанці! Я, я — іспанець, у такому випадку!

Я перекладав наскільки міг швидко й точно, ставши ближче до Бам-Ґрана.

— Так, ця людина — не дитя, — глумливо сказав Бам-Ґран. Він заговорив повільно, щоб я встигав перекладати, з трохи злостивою посмішкою, що оголила його білі зуби. — Я запитую кабальєро Єршова, що має він проти мене?

— Що я маю? — закричав Єршов. — А от що: я приходжу додому о шостій вечора. Я ламаю шафу, щоб хоч трошки зігріти свою халупу. Я печу в буржуйці картоплю, мию посуд і перу білизну! Прислуги в мене нема. Дружина померла. Діти замурзані, занехаяні. Вони ревуть. Масла мало, м’яса нема, — ревище! А ви мені кажете, що я маю отримати раковину з океану та видивлятися іспанські вишивки! Я в океан ваш плюю! Я з троянди цигарку скручу! Я вашим шовком законопачу віконні рами! Я гітару продам, чоботи куплю! Я вас, заморські птахи, на рожен насаджу та, не обскубавши, запечу! Я… ех! Нема, вас, нема, бо я не дозволю! Зникни, видіння, амінь, роз-сип-ся!

Він розійшовся, загримів, став тупотіти ногами. Ще якусь хвилину тривало заціпеніння, і потім, зітхнувши, Бам-Ґран випростався, тихо киваючи головою.

— Безумний! — сказав він. — Безумний! Нехай матимеш все, чим торкнуте серце твоє: дрова й картоплю, масло й м’ясо, білизну й дружину, але більше зась! Справу зроблено. Образу нанесено, і ми йдемо, йдемо звідси, кабальєро Єршов, у країну, де ви не будете ніколи! Ви ж, сеньйоре Каур, у будь-який день, якщо матимете бажання, приходьте до мене, і я заплачу вам за вашу працю перекладача всім, чим ви побажаєте! Запитайте у циганів, і вам кожен з них скаже, як знайти Бам-Ґрана, якому більше нема сенсу ховатися. Прощавай, учений світе, хай живе блакитне море!

Мовивши так, причому навряд чи я встиг вимовити й десять слів перекладу, — він нагнувся й узяв гітару; його супутники зробили те саме. Тихо й зарозуміло сміючись, вони відійшли до стіни, ставши поруч, відставивши ногу й піднявши обличчя. Їхні руки торкнулися струн… Похоловши, зачув я швидкі, глухі акорди, різкий удар так добре знайомої мелодії: задзвеніло «Фанданґо». Гримнули, наче поцілунок у серце, міцні струни, і в цей набігаючий темп увійшло сухе клацання кастаньєт. Зненацька електрика згасла. Сильний поштовх у плече змусив мене заточитися. Я впав, скрикнувши від різкого болю в скроні, і посередь гулу, лементу, біснування темряви, що блискала громом гітар, знепритомнів.

Я отямився важко, наче прикутий. Я лежав на спині. Зі стелі світила під зеленим абажуром електрична лампа.

У голові, біля правої скроні, відчувалося неприємне оніміння. Коли я повернув голову, оніміння перейшло в тупий біль.

Я став роздивлятися. Вузька, вся біла кімната з підлогою, критою білою клейонкою була, очевидно, амбулаторією. Стояла тут вузька скляна шафа з інструментами та ліками, два табурети та білий порожній стіл.

Я не був роздягнений, тож упевнився, що нічого небезпечного не сталося. Мій кашкет лежав на табуреті. В кімнаті нікого не було. Помацавши собі голову, я виявив, що вона забинтована, отже, я розсік собі шкіру о край столу чи об якийсь інший твердий предмет. Я зняв пов’язку. Забите місце за вухом горіло та стріляло.

На круглому стінному годиннику стрілки показували пів на п’яту. Тобто, я провів у цій кімнаті хвилин десять, п’ятнадцять.

Мене поклали, перев’язали, потім залишили самого. Ймовірно, це була випадковість, і я не ремствував на неї, бо міг наразі вийти. Я поспішав. Пригадавши все, я відчув млосне гостре занепокоєння та нестримне прагнення до руху. Але я був іще слабкий, у чому переконався, підвівшись і застібаючи пальто. Однак медицина й допомога нероздільні. Ключі висіли в замку скляної шафи, і, швидко розшукавши спирт, я налив собі повно у більшу мензурку, випивши її з полегшенням і превеликим задоволенням, бо в ті часи горілка була рідкістю.

Я приховав сліди свого самовольства, потім вийшов по вузькому коридорі, дійшов до порожнього буфету та спустився по сходах. Минаючи двері Рожевої Зали, я поторсав їх, але двері були замкнені.

Я постояв, прислухався. Службовці вже пішли з установи. Жодна душа не стрілася мені, поки я йшов до вихідних дверей; лише у вестибюлі сторож замітав сміття. Я поостерігся запитати його про іспанців, бо не знав напевне, чим усе закінчилося, але сторож сам дав мені привід для розмови.

— Оце які в двері виходять, — сказав він, — то буде правильно. Не так, як ото привиди чи нечиста сила!

— Чи у двері, чи у вікно, — відповів я, — яка різниця?!

— У вікно… — сказав сторож, замислившись. — У вікно, скажу я вам, то одне діло, якщо воно відкрите. А іспанці після скандалу вийшли поперек стіни. Та ще, кажуть, якраз на Неву, а в тому місці, чули, де опустилися, начебто лід тріснув. Оце побіжимо дивитися.

— І як же це розуміти? — мовив я, сподіваючись дізнатися щось іще.

— Там розберуться! — Сторож поплював на долоні та став замітати далі. — Чудасія!

Залишивши його осилювати незрозуміле, я вийшов надвір. Сторож біля воріт, у здоровій шубі, не кваплячись, підвівся з лави з ключами в руці та, придивляючись до мене, пішов відкривати