Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Треба якнайшвидше вирватися з цього клятого дому. Будь-що усунути з дороги лютого пса… А що коли закутатися в ковдру і вибігти?.. Ні, ні!.. Пес все одно кинеться і розірве його на шматки. Отруїти б його, але чим?.. А може, вдарити залізною коцюбою, що стоїть за грубкою? Миколка зліз з підвіконня і взяв коцюбу в руку. Вимащена сажею, вона в двох місцях вже перегоріла і ледве трималася. А сокира? Миколка кинувся шукати її по всіх кутках. Та ні в кімнатах, ні в комірчині сокири не було. Мабуть, дядько Микита ховав її в сараї.

Знічев'я вийшов у сіни й застиг на місці од несподіваної думки. Між зовнішніми дверима і тими, що ведуть у квартиру, — невеликий простір. Що коли заманити собаку в цей маленький коридорчик, а потім… О, якби вдалося!

Хлопець зайшов у кімнату, взяв своє «ласо», розмотав його, потім повернувся в сіни, прив'язав кінець вірьовки до ручки зовнішніх дверей, а решту вірьовки протягнув через сіни всередину будинку. Потім прикрив внутрішні двері, але не зовсім, а так, щоб залишилася вузька щілина, і потягнув на себе вірьовку. Так і є! Зовнішні двері захлопнулися. Тепер він потягнув на себе і двері, то вели в кімнату. Вони зачинилися, міцно притиснувши вірьовку до одвірка! Для певності Миколка обмотав вільний кінець вірьовки навколо ніжки стола.

Так! Якщо собака опиниться в сінях, то з цієї пастки йому самому не вибратися.

Залишалося найголовніше — заманити в дім вівчарку, а самому встигнути заховатися за внутрішніми дверима. Але як це зробити? Кинути ще м'яса? Собака не з'їв і того шматка, який досі лежить у пилюці біля східців. Ні, треба придумати щось інше.

Миколка постояв, розмірковуючи. Хто б міг подумати, дивлячись збоку на цього худенького хлопця з блідими щоками і великими сірими очима, що він ладен вступити в боротьбу з великим, сильним і злим собакою, спеціально натренованим на переслідування людей.

Миколка вийшов на ґанок і зупинився на верхній сходинці. Собака лежав недалеко, на стежці, що вела до воріт, і, витягнувши вперед лапи, уважно дивився на нього. Здавалося, він стомився і тепер, знаючи свою силу, зайняв найвигіднішу позицію. Спробуй тут пройти!..

Хлопець постояв трохи, набираючись духу. Те, на що він наважився, могло закінчитися для нього дуже сумно. Вчора його врятував дядько Микита. Тепер, якщо пес наздожене, ніхто вже не допоможе.

Миколка труснув головою, зіщулився, наче плавець, який стрибає в крижану воду, збіг з ґанку на стежку і кинувся до вівчарки.

Собака схопився, злякано подався назад, але тут же, вискаливши зуби, приготувався до стрибка. Миколка пробіг ще кроків десять, повернувся і метнувся назад до ґанку, відчуваючи за своїми плечима важке дихання…

Не тямлячи себе, хлопець вихором влетів на ґанок, а звідти у сіни; помітивши, як промайнула услід за ним довга чорна тінь, захлопнув внутрішні двері і, зовсім знесилений, притулився до одвірка.

Розлючений собака скажено дряпав лапами двері. Отямившись, Миколка трохи прочинив двері й потягнув вірьовку. Зовнішні двері стукнули. Пастка замкнулася.

Пес вив і метався у вузькому просторі, але тепер він уже був не страшний. За кілька хвилин Миколка переліз під парканом у тому ж місці, що і вчора. Ось він і в сусідньому дворі. Вийти через хвіртку не наважився, боячись, щоб не зустріти на дорозі дядька Микиту, і дворами перебрався на іншу вулицю. Відчувши себе в безпечному місці, присів на купу звалених колод.

Що ж тепер? Цілий день він так був захоплений прагненням втекти з дому дядька Микити, що не подумав про те, куди ж йому потім податися…

Повертатися додому не хотілося. В пам'яті залишилася та страшна ніч, яку він провів на самоті після страти матері… Треба швидше дістатися до села. Який пароль? «Чи не можна води напитися?» Якщо він піде швидко, то до ночі вже буде на місці.

Миколка попрямував до воріт, за якими виднілася вулиця. На вулиці він про всякий випадок оглянувся. Здається, ніякої небезпеки. Пройшли якісь жінки, мабуть, з базару. По той бік вулиці повільно походжає поліцай. З ним краще не зустрічатися.

Миколка обернувся і пішов у протилежному напрямку.

На перехресті вулиць він почув за собою шаркаючі кроки, оглянувся і хотів тікати, але було вже пізно. Чиясь рука чіпко схопила його за плече.

— Куди ти, куди, хлопчику? — промовив лагідний чоловічий голос. — Та не виривайся! Не бійся мене. Дивись, який ти нещасний! Замучений… Ходімо зі мною. Тобі не можна залишатися на вулиці. Ти загинеш.

І чоловік, який міцно стискував Миколчину руку, силою повів його за собою. Нелегко старому нести в лівій руці триногу, а правою тягнути хлопчиська, який до того ж упирається. Але фотограф з базарної площі не міг покинути ні триноги, ні руки хлопчика. Без триноги він не зміг би заробляти на прожиток, а без хлопчика?.. Він не уявляв собі, як проживе на цій непривітній землі маленька, покинута всіма людина.

Якушкін ішов, важко човгаючи ногами і глибоко зітхаючи. У нього був вигляд вкрай змученої, хворої людини. Раптом він зупинився.

— Ну, Миколко, — сказав фотограф, — більше силоміць тебе не тягнутиму. Якщо хочеш, можеш іти — ось дорога, але в мене тобі буде добре. А залишишся сам — загинеш!.. Ходімо краще зі мною. Не шкодуватимеш. — Його вицвілі, примружені очі дивилися лагідно, і в усій сутулій постаті було щось таке, що викликало довір'я.

— Дайте мені триногу, — сказав Миколка. — Я її понесу.