Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

Може хтось з майбутніх студентів прочитає це й пізнає, що можна жити многогранним життям, мати різні зацікавлення, не жити тільки собою, бути членом якоїсь громади й рівночасно можна добитися успіхів серед найгірших обставин, якщо є гідна мета й прагнення її осягнути.

Весною 1978 р. я випадково, в одній вакаційній місцевості стрінувся зі знайомим з часів воєнної та післявоєнної політичної діяльности. В розмові Др. Прокоп. — визначний член Закордонного Представництва УГВР і знаний публіцист висловився, що українська мемуаристика є досить бідна, а спеціяльно є мало спогадів про роки останньої війни. Бувши добре поінформований про одну акцію, в якій прийшлось мені брати участь, він заохочував мене про це написати. Не маючи на то письменницького хисту, а радше відразу до писання, не маючи жодних записок і документації, я відмовлявся від тої пропозиції. Др. Прокоп, намагався мене переконати, що ті речі мають певну вартість і повинні бути задокументовані і т. п., так що врешті я обіцяв, що як знайду час, то, наскільки мені пам'ять про ті події послужить, щось напишу.

Хочу зразу застерегтися, що, не маючи майже жодних записок, датування деколи буде приблизне, як теж не всі імена і місцевості залишилися в пам'яті.

Буду теж намагатися оповісти про ті події так, як я їх переживав і брав у них безпосередню участь без забронзовування чи ґльорифікації чи якоїсь драматизації. Це буде мені не так важко зробити, бо в дійсності, це не були якісь сенсаційні чи геройські вчинки, яких посторонні люди сподіваються від учасників "революційно-визвольної боротьби". Нерідко члени тієї боротьби завуальовують ті події у серпанок таємничости, чим хотять піднести важливість і респект, як для їхньої організації, а часто і для себе особисто. Я таких претензій не маю, бо в тих подіях я не був на чільному становищі і функція, яку я виконував, була на найнижчому рівні організаційної машини. Я не мав якоїсь ранґи чи титулу і найкраще було б мою позицію окреслити як зв'язкового чи кур'єра (якщо б хто хотів, то міг би назвати мене "зв'язковим для спеціяльних доручень" — хоч в більшості багато спеціяльного в них не було, а була звичайна робота). Я свідомий, що люди, що займали вищі і більш відповідальні становища, повинні залишити за собою спогади, які могли б дати дійсні і більш вартісні причинки для історії тої доби, але може десь і має місце робота рядових людей на низьких щаблях. Маючи, власне, на увазі це, а не тільки описати акцію, про яку вважав за потрібне написати Др. Прокопу, я розповім про те, що залишилося в моїй пам'яті з часу виїзду з українських земель аж доки я не відійшов від активного виконання тієї функції "зв'язкового".

По тому досить довгому вступі не можу оминути ще одного вступу, а саме: дати коротке резюме моєї попередньої організаційної діяльности, що кинуло б світло на мої кваліфікації (чи радше брак їх) для функції, яку мені прийшлось виконувати. Мені здається, що в тому я не був винятком і що в більшости люди робили не те, що вони знали, або були в тім вишколені, але події та потреби заставляли їх часто до виконування чужих і не знаних для них роль, і успіх чи невдача залежали часто від їх інтуїції, "хлопського розуму", наївности а то й дурноти противника, а може найбільше від щастя.

Отже, коротко: до ОУН мене "завербовано" в 1940 p., як було мені 18 років. Мені доручено зорганізувати осередок у школі, вивчити "Декалог" і 44 правила Українського Націоналіста. Ми зазнайомилися з рудиментарними засадами конспірації (писання ґрипсів, клички і зустрічі). По пів рокові я виїхав на студії до Львова, де зв'язок не був відновлений аж до вибуху німецько-большевицької війни. Будучи тоді у Львові, я був свідком проголошення Самостійности України 30 червня 1941 року в домі "Просвіти", і потім включився у процес організації української влади. Спочатку я був приділений до тимчасового Правління на Смольки 3, де виконував функції зв'язкового (носив запрошення до різних громадян, намічених на членів правління). По двох тижнях до Львова приїхав мій кузен, який займав провідне місце в Станиславівській обласній організаційній структурі і забрав мене до тої области, де мені приділено працю у відділі Пропаґанди й Інформації. По масових арештах членів організації Ґенштабом в кінці серпня, мені пощастило оминути арешту і в половині вересня я зі своїм шваґром, уродженцем східніх областей, подався до Києва відшукати його батьків. У Києві ми відновили зв'язок, який з перебоями підтримували і виконували принагідні доручення до вересня 1942 р., коли я повернувся до Львова і відновив свої студії. Річ ясна, більшу частину часу присвячував організаційній роботі, займаючи різні пости у студентському секторі. В 1943 р. пройшов я однотижневий вишкіл в Тернопільщині, де інструктором був В. Охримович. Можу сказати, що це був одинокий вишкіл, який можна було б вважати на відповідному рівні, що дав нам певну ідеологічну чи технічно-організаційну підготовку. І хоч останньо моя функція була референта відділу пропаґанди при студентському проводі, то дійсність заставляла до виконування різних акцій. Дуже часто їхня ціль була мені незнана, бо "про справу не говори з ким можна, але з ким треба".

Весною 1944 р. я брав участь у транспортуванні зі Львова на Самбірщину різних друкарських приладів і великої кількости друкарського паперу. Я припускав, що там може бути осередок пропаґанди і при зближенні большевицького фронту, коли я дістав доручення зголоситися в "повному виряді" на зв'язок в Горішньому Лужку на Самбірщині, то я був певний, що тут прийдеться мені пробути перехід фронту і правдоподібно працювати в тім осередку, який, на мою думку там організувався.

Та мої здогади були помилкові. В Горішньому Лужку я опинився у групі людей, в більшості незнайомих, (поза моїм безпосереднім зверхником — студентським провідником Романом Галібеєм, — Вуйком Слотою та Славком). Але присутність М. Лебедя, якого я пізнав,