Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

того ж вільна кімната служниці давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартін поклав Свінберна й Браунінга на стілець, скинув піджака і сів на ліжко. Старі пружини задихувато застогнали під ним, та він не помітив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на білу стіну, посмуговану темними патьоками від дощу, що сочився крізь дах. На цьому брудному тлі почали виникати й танути захватні видива. Він забув про свої черевики і довго дивився на стіну, аж урешті губи його ворухнулися, і він прошепотів: «Рут!»

«Рут!» Він ніколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це ім’я тішило йому слух, і, повторюючи його безліч разів, він аж п’янів. «Рут!» Це був талісман, чарівне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, він щоразу бачив її обличчя, що мерехтіло перед ним, освітлюючи брудну стіну золотим сяйвом. Це сяйво ясніло не тільки на стіні. Воно ширилось без кінця-краю, і в його золотаву глибінь поринала душа Мартінова, щоб знайти її душу. Усе, що було в ньому найкращого, виливалось іскристим потоком. Сама думка про неї очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Ніколи доти жінки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звіра. Він не знав, що багато хто з них віддавав йому своє найкраще, хоч воно й було вбоге. Він ніколи не думав про себе і не підозрював, що чимось у собі може збуджувати в жінках любов, змушуючи їх вганяти за його молодістю. Він їх ніколи не шукав, вони самі шукали його, і йому навіть на думку не спадало, що декотрі з них ради нього ставали кращими. Досі він жив у блаженному бездум’ї, і тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо і щодо них, і щодо нього самого. Але, оце вперше пізнаючи себе, він міг здобутися на слушну оцінку й паленів із сорому, згадуючи свою недавню, мовляв, розбещеність.

Мартін раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником і дивився на себе довго й уважно. Власне, він уперше побачив себе як слід. Його очі були створені для того, щоб бачити, але їх занадто приваблювала вічно мінлива панорама світу і не мав він часу дивитись на самого себе. Він побачив обличчя юнака років двадцяти, але, не звикши думати про свою зовнішність, ніяк не міг вирішити, вродливе воно чи ні. Над крутим чолом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Кучері його подобались жінкам, вони любили гладити їх і пестливо розчісувати пальцями. Але на своє волосся, як на щось не варте її уваги, він ледве глянув, а довго й замислено вдивлявся у високе і широке чоло, силкуючись збагнути, що за ним криється. Який у нього мозок? - настирливо лізли думки.- На що він здатний? Куди його допровадить? І чи аж до неї?

Він питав себе, чи видно душу за цими сталево-сірими очима, що часто ставали зовсім блакитними, напоєні солоним подихом облитого сонцем моря. Він хотів знати, якими його очі видаються їй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в вічі, і не міг. Він легко міг вчутися в іншу людину, але таку, чиє життя знав. А як жила вона, Мартін не знав. Вона - це диво й таємниця; хіба міг він угадати хоч одну її думку? Принаймні, виснував він, його очі чесні, з них не проглядає лукавство а чи підлість. Його вразила темна барва обличчя,- ніколи він не думав, що воно може бути аж таке чорне. Мартін засукав рукав сорочки й порівняв білу шкіру передпліччя з лицем. Ні, все-таки він білий. Але руки теж були засмаглі. Тоді він зігнув руку і, напружуючи м’язи, подивився на шкіру, де її зовсім не торкнулося сонце. Тут вона була дуже біла. Він засміявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалі колись теж було біле. Він і гадки не мав, що в світі небагато жінок могло б похвалитися такою білою та ніжною шкірою, як у нього там, де її не обпалило сонце.

Рот у нього був би зовсім як у херувима, якби він не мав звички, розсердившись, стулювати міцно губи, часом так міцно, що вони робилися тверді й суворі, майже аскетичні. Це були губи бійця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вміли й ставати владними й рішучими. Масивні підборіддя й щелепи підкреслювали цю енергійність та завзяття. Сила врівноважувала в ньому чуттєвість і спонукала любити здорову красу й відповідати на здорові почуття. З-поміж губ виглядали зуби, які ніколи не знали і не потребували послуг дантиста. Білі, міцні й рівні, вирішив Мартін, розглядаючи зуби. Але раптом він занепокоївся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна згадка про те, що деякі люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кіл, з її товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумає про нього, коли довідається, що він за все своє життя ані разу не чистив зубів? І тут таки постановив собі купити щітку й привчитися до цього. Почне вже від завтра. Здобути її не можна самими геройськими вчинками. Треба переробити себе в усьому, навіть чистити зуби й носити крохмальний комірець, хоч у ньому він завше почувався немов позбавленим волі.

Він підняв руку і потер пальцем мозолясту долоню: здавалося, бруд так в’ївся в шкіру, що його ніякою щіткою не вишкребти. А в неї яка ж долоня! На саму згадку по тілу в нього пробігло приємне тремтіння. Подібна вона до трояндової пелюстки, а свіжа й м’яка, наче сніжинка. Він ніколи не думав, що жіноча рука буває така ніжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Мартін упіймав себе на цій думці і винувато почервонів. Сором так думати про неї. Це принижувало її духовну красу. Вона - блідий, прозорий дух, далекий від усього тілесного; і все-таки він не міг забути про ніжність її долоні. Він звик до шорстких мозолястих рук фабричних дівчат та жінок. Він, звісно, знав, чого руки в них такі згрубілі. Але її руки... Вони ніжні, бо ніколи не знали ніякої роботи. Між ним і нею розступилася безодня, коли він подумав, що є люди, яким не треба заробляти собі на життя. Нараз він побачив усю цю аристократію нероб, що постала перед ним в образі пишної і могутньої бронзової статуї на