Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Була ко­лись шля­хет­чи­на,

Вельможная пані;

Мірялася з мос­ка­ля­ми,

З ор­дою, з сул­та­ном,

З німо­тою… Бу­ло ко­лись…

Та що не ми­нає?

Було, шлях­та, знай, чва­ниться,

День і ніч гу­ляє

Та ко­ро­лем ко­вер­зує…

Не ска­жу Сте­па­ном48

Або Яном Собієським:49

Ті два нез­ви­чай­ні,-

А інши­ми. Не­бо­ра­ки

Мовчки па­ну­ва­ли.

Сейми, сей­ми­ки ревіли,

Сусіде мов­ча­ли,

Дивилися, як ко­ролі

Із Польщі втіка­ють,50

Та слу­ха­ли, як шля­хетст­во

Навісне гу­кає.

«Nie poz­wa­lam! nie poz­wa­lam!»51

Шляхта ре­пе­тує,

А маг­на­ти па­лять ха­ти,

Шабельки гар­ту­ють.

Довго та­ке тво­ри­ло­ся,

Поки не в Вар­шаві

Запанував над ля­ха­ми

Понятовський52 жва­вий.

Запанував, та й ду­мав шлях­ту

Приборкать трош­ки… не зумів!

Добра хотів, як дітям ма­ти,

А мо­же, й ще чо­го хотів.

Єдине сло­во «nie poz­wa­lam»

У шлях­ти ду­мав одібрать,

А потім… Польща за­па­ла­ла,

Панки ска­зи­ли­ся… Кричать:

«Го­но­ру сло­во,53 дар­ма пра­ця!

Поганець, най­мит мос­ка­ля!»

На гвалт Пу­лавсько­го і Па­ца54

Встає шля­хетськая зем­ля,

І - ра­зом сто кон­фе­де­рацій.55

Розбрелись кон­фе­де­ра­ти

По Польщі, Во­лині,

По Литві, по Мол­да­ва­нах

І по Ук­раїні;

Розбрелися та й за­бу­ли

Волю ря­ту­ва­ти,

Полигалися з жи­да­ми,

Та й ну руй­ну­ва­ти.

Руйнували, мор­ду­ва­ли,

Церквами то­пи­ли…

А тим ча­сом гай­да­ма­ки

Ножі ос­вя­ти­ли.

«Яремо! герш-ту,56 хамів си­ну?

Піди ко­би­лу при­ве­ди,

Подай па­тин­ки гос­по­дині

Та при­не­си мені во­ди,

Вимети ха­ту, вне­си дро­ва,

Посип інди­кам, гу­сям дай,

Піди до льоху, до ко­ро­ви,

Та швид­ше, ха­ме!.. Пост­ри­вай!

Упоравшись, біжи в Вільша­ну:57

Їмості58 тре­ба. Не ба­рись».

Пішов Яре­ма, по­хи­ливсь.

Отак уранці жид по­га­ний

Над ко­за­ком ко­вер­зу­вав.

Ярема гнув­ся, бо не знав,

Не знав, сіро­ма­ха, що ви­рос­ли кри­ла,

Що не­ба дос­та­не, ко­ли по­ле­тить,

Не знав, на­ги­нав­ся…

О бо­же мій ми­лий!

Тяжко жить на світі, а хо­четься жить:

Хочеться ди­ви­тись, як со­неч­ко сяє,

Хочеться пос­лу­хать, як мо­ре заг­рає,

Як пташ­ка ще­бе­че, бай­рак го­мо­нить,

Або чор­ноб­ри­ва в гаю заспіває…

О бо­же мій ми­лий, як ве­се­ло жить!

Сирота Яре­ма, си­ро­та убо­гий:

Ні сест­ри, ні бра­та, ніко­го не­ма!

Попихач жидівський, виріс у по­ро­гу;

А не кле­не долі, лю­дей не зай­ма.

Та й за що їх ла­ять? хіба во­ни зна­ють,

Кого тре­ба гла­дить, ко­го ка­ту­вать?

Нехай бен­ке­ту­ють… У їх до­ля дбає,

А си­роті тре­ба са­мо­му прид­бать.

Трапляється, ча­сом ти­хенько зап­ла­че,

Та й то не од то­го, що сер­це бо­лить:

Що-небудь зга­дає або що по­ба­чить…

Та й зно­ву за пра­цю. Отак тре­ба жить!

Нащо батько, ма­ти, ви­сокі па­ла­ти,

Коли не­ма сер­ця з сер­цем роз­мов­лять?

Сирота Яре­ма - си­ро­та ба­га­тий,

Бо є з ким зап­ла­кать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі - як зіроньки, ся­ють,

Білі ру­че­ня­та - мліють-обніма­ють,

Єсть сер­це єди­не, сер­денько діво­че,

Що пла­че, сміється, і мре, й ожи­ває,

Святим ду­хом се­ред ночі

Понад ним ви­тає.

Отакий-то мій Яре­ма,

Сирота ба­га­тий.

Таким і я ко­лись-то був.

Минуло, дівча­та…

Минулося, розійшло­ся,

І сліду не ста­ло.

Серце мліє, як зга­даю…

Чому не ос­та­лось?

Чому не ос­та­лось, чо­му не ви­та­ло?

Легше бу­ло б сльози, жур­бу ви­ли­вать.

Люде одібра­ли, бо їм бу­ло ма­ло.

«Нащо йо­му до­ля? тре­ба за­ко­пать:

Він і так ба­га­тий…»

Багатий на ла­ти

Та на дрібні сльози - бо­дай не вти­рать!

Доле моя, до­ле! де те­бе шу­кать?

Вернися до ме­не, до моєї ха­ти,

Або хоч прис­ни­ся… не хо­четься спать.

Вибачайте, лю­де добрі:

Може, не до ла­ду,

Та прок­ля­те ли­хо-злидні

Кому не за­ва­дить?

Може, ще раз зустріне­мось,

Поки шкан­ди­баю

За Яре­мою по світу,

А мо­же… й не знаю.

Лихо, лю­де, всю­ди ли­хо,

Нігде при­гор­нуться:

Куди, ка­же, хи­лить до­ля,

Туди й тре­ба гнуться,-

Гнуться мовч­ки, усміхаться,

Щоб лю­де не зна­ли,

Що на серці за­хо­ва­но,

Щоб не привіта­ли.

Бо їх лас­ка… не­хай сниться

Тому, в ко­го до­ля,

А си­роті щоб не сни­лась,

Не сни­лась ніко­ли!

Тяжко, нуд­но роз­ка­зу­вать,

А мов­чать не вмію.

Виливайся ж, сло­во-сльози:

Сонечко не гріє,

Не ви­су­шить. Поділю­ся

Моїми сльоза­ми…

Та не з бра­том, не з сест­рою

З німи­ми стіна­ми

На чу­жині… А по­ки що -

До корч­ми вер­ну­ся,

Що там ро­биться.

Жидюга

Дрижить, ізігнув­шись

Над ка­ган­цем: лічить гроші

Коло ліжка, кля­тий.

А на ліжку… ох, аж душ­но!..

Білі ру­че­ня­та

Розкидала, розк­ри­ла­ся…

Як квіточ­ка в гаю,

Червоніє; а па­зу­ха…

Пазухи не­має -

Розірвана… Ма­буть, душ­но

На пе­рині спа­ти

Одинокій, мо­ло­денькій;

Ні з ким роз­мов­ля­ти,-

Одна шеп­че. Нес­ка­зан­но

Гарна нех­ре­ще­на!

Ото доч­ка, а то батько -

Чортова ки­ше­ня.

Стара Хай­ка ле­жить долі,

В пе­ри­нах по­га­них.

Де ж Яре­ма? Взяв­ши тор­бу,

Потяг у Вільша­ну.

«Одчиняй, прок­ля­тий жи­де!

Бо бу­деш би­тий… од­чи­няй!

Ламайте двері, по­ки вий­де

Старий пас­ку­да!»

«Пост­ри­вай!

Стривайте, за­раз!»

«На­га­ями

Свиняче ухо! Жар­ту­вать,

Чи що, ти хо­чеш?»

«Я? з па­на­ми?

Крий бо­же! за­раз, дай­те встать,

Ясновельможні (ниш­ком - свині)».

«Пане пол­ков­ни­ку, ла­май!»

Упали двері… а на­гай

Малює вздовж жидівську спи­ну.

«Здоров, сви­не, здо­ров, жи­де,

Здоров, чортів си­ну!»

Та на­гаєм, та на­гаєм.

А жид зог­нув спи­ну:

«Не жар­туй­те, мості-па­не!»

«Добривечір в ха­ту!

Ще раз шельму! ще раз!.. годі!

Вибачай, прок­ля­тий!

Добривечір! а де доч­ка?»

«Умерла, па­но­ве».

«Лжеш, Іудо! на­га­ями!»

Посипались зно­ву.

«Ой па­ноч­ки-го­луб­чи­ки,

Єй-богу, не­має!»

«Брешеш, шельмо!»

«Коли бре­шу,

Нехай бог ка­рає!»

«Не бог, а ми. Приз­на­вай­ся!»

«Нащо б мав хо­ва­ти,

Якби жи­ва? Не­хай, бо­же,

Щоб я був прок­ля­тий!..»

«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, па­но­ве,

Літаню59 співає.

Перехрестись!»

«Як же во­но?

Далебі, не знаю».

«Отак, ди­вись…»

Лях хрес­титься,

А за ним Іуда,

«Браво! бра­во! ох­рес­ти­ли.

Ну, за та­ке чу­до

Могоричу, мості-па­не!

Чуєш, ох­ре­ще­ний?

Могоричу!»

«За­раз, за­раз!»

Ревуть, мов ска­жені,

Ревуть ля­хи, а пос­та­вець

По сто­лу гу­ляє.

«Єще Польща не згіне­ла!»

Хто ку­ди гу­кає.

«Давай, жи­де!»

Ох­ре­ще­ний

Із льоху та в ха­ту,

Знай, шмиг­ляє, на­ли­ває;

А кон­фе­де­ра­ти,

Знай, гу­ка­ють: «Жи­де! ме­ду!»

Жид не сха­ме­неться.

«Де цим­ба­ли? грай, псявіро!»

Аж корч­ма тря­сеться -

Краков՚яка од­ди­ра­ють,

Вальса та ма­зу­ра.

І жид гля­не, та ни­щеч­ком:

«Шляхетська на­ту­ра!»

«Добре, годі! те­пер співай!»

«Не вмію, єй-бо­гу!»

«Не бо­жись, со­ба­ча шку­ро!»

«Яку ж вам? Не­бо­гу?»

«Була собі Ганд­зя,

Каліка не­бо­га,

Божилася,

Молилася,

Що боліли но­ги;

На пан­щи­ну не хо­ди­ла,

А за па­руб­ка­ми

Тихесенько,

Гарнесенько

Поміж бур՚яна­ми».

«Годі! годі! це по­га­на:

Схизмати60 співа­ють».

«Якої ж вам? хіба оцю?

Стривайте, зга­даю...»

«Перед па­ном Хве­до­ром

Ходить жид хо­до­ром,