Читати книгу - "В Карпатах, Нечуй-Левицький"

- Може, словаки? - питаю я.

- Гей, словаки. Я й по-мадярськи вмію, бо служив у мадярському війську.

Входить ще один чоловік, вже іншого словацького типу: це був мірошник.

- Чий це млин? - питаюсь я в чоловіка по-українськи,- чоловік розуміє зовсім мою мову.- Чи ваш, чи якого дідича?

- Ні, не мій. Це млин єпископа Пряшівського, а я його держу в посесії і плачу єврейці Польнер 100 ринських на рік, а це мій мірошник.

- Нащо ж ви платите єврейці, а не єпископові? - питаю я в Стромовського - так його прізвище.

- Бо тут чотири села, що належать до Пряшівського біскупа, держить у посесії багата єврейка Польнер і вже од себе оддає в посесію землю ґаздам і млини. Один млин взяв я, а корчми всі і другі млини пооддавала таки євреям. Вона живе в селі в Стирі - всі в панському домі.

“Ну, думаю, це зовсім так, як у нас”.

Ґазда Стромовський, як видно по ньому, простий мужик, дає своєму мірошникові третю частку всього заробітку з млина. У млині беруть шістнадцяту міру з млива! Не великий заробіток і ґазді, і мірошникові. Це я вже був на маєтності єпископа Пряшівського в Венгрії: тут до Пряшівської катедри приписано четверо сіл... Тут недалеко стоїть перше словацьке село Лєснік, з котрого був родом ґазда Стромовський. Це місце єсть узол, де сходяться три народи: на північ за Щавницею живуть мазури, на південь і на схід - русини, а на захід до Татрів, у Венгрії,- словаки. Коло цього Лєсніка йдуть на південь без перерви русинські села: Липняк, Фільварок, Камінка.

В типі Стромовського, його жінки й мірошника вже було знати щось одмінне од типу руського та мазурського. В них на перший погляд б’є в очі примітна часть німецького. В молодиці брови тонесенькі, як олівцем наведені, зовсім як у німкень; ноги в усіх доволі довгі та тонкі. Всі були в гірській одежі, загальній для всіх трьох народностей. В ґазди довгі коси спадали на плечі й були підрізані, рівні на лобі, зовсім як в українців нашого Полісся. На ньому були такі самі холосні (штани) з білого товстого сукна з червоними лямпасами; на ногах такі самі кербці (постоли) й онучі.

Ця словацька хижа чи гижа (хата) була збудована з товстих ялинових колодок, навіть не обтесаних всередині хати. Щілини між колодами були позатикані мохом. Через мох світилися дві дірки; я тикнув парасолею у мох, кінець парасолі пробив дірку наскрізь.

- Чи не холодно вам тут зимою, що в стінах світяться дірки?

- Ні,- каже ґазда,- ми на зиму затикаємо дірки мохом, і в хаті дуже тепло.

Хижа всередині темна, непобілена, невесела. Тільки звеселяють хижу біла піч із комином та груба, зовсім поставлені так, як у наших селян.

Обстава цієї хати зовсім українська: коло порога піч та мисник; далі одна лава, стіл, полиця, два католицькі німецькі образи на папері. На миснику поливані миски, дерев’яні ложки. Діл земляний, нечистий і нерівний. В хижі нечепурно, темно й непривітно. Дим виходить через комин у сіни чи в млин на горище.

Ґазда почав розказувати про Венгрію, про свої мандрівки по Венгрії, почав називати всі речі в хижі по-мадярськи. Задзвеніла туга, виразна, груба, але гучна мадярська мова. Одначе в ґазді не зісталося й сліду солдатського. Передо мною стояв старий мужик у гарній сорочці до пояса та в суконних мужицьких холоснях. Я розказав, що в наших млинах беруть вдвоє більшу міру за мливо, і це підбило молодого мірошника мандрувати на Україну до Києва. Добрі люди розпитували мене про Київ. Я квапився і, попрощавшись із ними, повернув до Дунайця, але не хотілось мені бити ноги по камінню у вузькому кориті Лісного Потоку. Я навпростець простував через гору, або, лучче сказати, через передню терасу високої гори Голиці, що стояла збоку. Вона вся вкрита яловим густим та старим лісом. Гора крута, як стіна. Ця гора так само належиться до маєтности єпископа Пряшівського.

Видерлись ми на ту терасу поза кам’яною пірамідою. Я став і не міг одвести очей од дивної гірської картини на П’єніни. Щоб поглянути на цю одну картину, варто було приїхати в Карпати.

Гори стоять навкруги амфітеатром і дуже схожі на Альпи. На схід сонця стоїть гладенька кам’яна стіна, за нею піднімається вдвоє вища кам’яна стіна за Лісним Потоком. Всі зубці, всі верхи пірамідальних скель ясно вирізуються на небі, неначе якась велетенська твердиня арабського стилю. Цей бік картини дикий, сумний. Проти цих скель за Дунайцем над самий берег виступає одним боком пишна Соколиця. Цей бік Соколиці дуже оригінальний: внизу над самою водою од крутого боку гори виступають дві скелі - зовсім неначе німецькі готицькі доми з шпичастою покрівлею. Покрівля висовується не більше, як на аршин з боку гори, а по цьому виступі густо-прегусто поросли ялини до самого верху, неначе торчки з зеленого дерева. Над цими покришками високо-високо по скелистій стіні повилися дві широкі гірлянди ялин до самого верху. На самому вершечку гори стоїть неначе баня храму: це кам’яний верх Соколиці, білий, круглий, зверху вузький, внизу ширший. Коло неї над густими зеленими верхами та гребенями стримить пишна гора - Три Корони. Це неначе стоять над масою ліса три сахарні голови, трохи прихилені одна до другої; такі вони круті, та круглі, та гострі; а од них іде ще вище довга грива, вкрита лісом. Ця гора далеченько од Соколиці, але здається, ніби вона стоїть рядом із нею. Амфітеатр кінчається з другого боку високою горою Голицею, її верх схожий на довгу кінську гриву. Вона вся вкрита лісом зверху до самого Дунайця. Серед цього амфітеатру гір всередині круга стоїть невисока гора, кругла, вся вкрита ялинами, неначе хто кинув у цей пишний кружок якусь мохнату шапку, а кругом нього обвивається підковою зелений Дунаєць. Ця гора стоїть неначе вже в ямі, а на неї кругом заглядають високі, скелисті верхи Соколиці та Трьох Корон. А над тим амфітеатром стоїть веселе сонце, заглядає зверху в його середину, в пишну глибину, заглядає в самий Дунаєць. Ліси, освічені зверху, світяться наскрізь до самого долу... Увесь амфітеатр гір, всі скелі облиті вранішнім сонцем веселим, ясним. Скелисті верхи вирізуються ясно в блідому, але блискучому небі і ніби висять над масою темної зелені гілля ялин та буків.

Здається, бачиш пишну декорацію