Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

А по-дру­ге, хоч які бу­ли бідні,- бо во­ни бу­ли бідні зарібни­ки, що ви­най­ма­ли собі по­ле й хо­ди­ли на ро­бо­ту, особ­ли­во ж Те­тя­на, тітка йо­го,- то все-та­ки об­да­ро­ву­ва­ли йо­го чим мог­ли, як там прий­шов, і уго­щу­ва­ли, не тряс­ли­ся над крей­ца­ром, як та­то й ма­ма. Та­то йо­го не поз­во­ляв йо­му ку­ри­ти, бо сам не ку­рив, а Гри­горій усе при­но­сив йо­му пач­ку з Гоп­пля­цу, як знав, що в нього вже тю­тю­ну не ста­ло, а він хотів ку­ри­ти. В та­та пив він горівку лиш 3-4 ра­зи до ро­ку - на різдво, на Ве­лик­день, на храм і на Но­вий рік або в м'ясниці,- а тут час­ту­ва­ли йо­го не раз і не два, а по кілька разів до тиж­ня. А вже най­ліпша бу­ла для нього Рахіра…

Як Ми­хай­ло вга­дав, що він Рахіру лю­бить, і дізнав­ся, що він ча­са­ми за­но­чо­вує в вуй­ка Гри­горія, на­ки­нув­ся на нього і сва­рив: «Со­ром нам ро­биш, Са­во! Ти лю­биш дівчи­ну пус­ту, що на неї ні один по­ряд­ний хло­пець у селі не гля­дить, що її ніхто по­ряд­ний за жінку не візьме. Во­на по­га­на во­лош­ка, ци­ган­ка. Ди­ви­ся на її зу­би й на її рот! Як клуб­ки з м'яса сто­ять їй в лиці! Чи во­на чим при­ча­ру­ва­ла те­бе? Ди­ви­ся, яка во­на по­га­на! Чо­ло во­лос­сям за­рос­ло, а очі, як у чор­тиці або у го­лод­ної со­ба­ки!»

Він не відповів бра­тові на те нічо­го. Вза­галі не­ба­га­то го­во­рив, як той зво­див роз­мо­ву на Рахіру, але її по­ки­ну­ти зовсім не ду­мав. Як не міг її кілька днів ба­чи­ти, бо батько ро­бо­тою об­тя­жав, був прос­то хо­рий. Хо­див, мов зат­роєний, в'янув усім тілом, а лють так і гра­ла в нім. Тоді й не­доб­ре бу­ло драз­ни­ти йо­го. Не вит­ри­му­вав він так дов­го. Як та во­да за­га­че­на, що най­шла цілою ма­сою і роз­ри­ває греб­лю, так і лю­бов йо­го ло­ми­ла всі згля­ди й обов'язки про­ти ро­ди­телів, і він ішов до неї. Во­на на­го­род­жу­ва­ла йо­го ба­га­то за цілий зніве­че­ний час, і він уд­воє прив'язу­вав­ся до неї.

Мабуть, ні од­на дівчи­на на світі не вміла так лю­би­ти, як во­на! В її обіймах він не­на­че змінив­ся. Своїми ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми ус­та­ми пи­ла з нього всю енергію і си­лу; пи­ла йо­го, ко­ли лиш гляділа на нього своїми очи­ма. І під ти­ми пог­ля­да­ми, що або сміяли­ся, або іскра­ми об­си­пу­ва­ли йо­го, - м'як, ос­ла­бав і тра­тив уся­ку во­лю. Її сміх, го­лос­ний, ко­рот­кий, ури­ва­ний сміх, ви­ри­вав йо­го з уся­ко­го на­ду­му­ван­ня й по­ри­вав із со­бою, а сло­ва її все підхо­ди­ли йо­му під йо­го ду­шев­ний лад.

Здавалося, ціле йо­го єство зібра­ло­ся ли­ше в те од­но по­чут­тя, в лю­бов до неї, і стра­ти­ло ро­зуміння чо­го іншо­го. Ку­пав­ся і по­ри­нав у тім чутті. Відчу­вав її в собі, мов жит­тя, і ані че­рез дум­ку не пе­ре­хо­ди­ло йо­му роз­лу­ча­ти­ся з нею.

Сміявся з нею над батьком і бра­том. Що зна­ли во­ни, як їм обом бу­ло! А ко­ли розд­раз­ню­ва­ли йо­го за­бо­ро­ною хо­ди­ти до Гри­горія, гро­зив, що вте­че з нею в Мол­да­ву. Так, уте­че з нею до Мол­да­ви, а та­ки не ли­шить її…

Вийшов зі стайні і гля­нув ок­руг се­бе. Так ти­хо й пус­то бу­ло вок­ру­ги. Зем­ля ле­жа­ла ще чор­на й на­га, як да­ле­ко око ся­га­ло, ген аж ту­ди, де не­бо хи­ли­ло­ся; лиш десь-не-десь зе­леніли­ся блідо пас­ма ози­ми­ни й різни­ли­ся ви­раз­но від тем­ної не­ора­ної ще ріллі. Сплю­нув пе­ред се­бе. Страх, як чуд­но йо­му тут! Ми­хай­ло грав на сопівці, як пе­ре­сид­жу­вав тут сам, але він ані не вмів гра­ти на сопівці, ані не лю­бив то­го жалісли­во­го го­лосіння. Во­но йо­го боліло. До чор­та! Те­пер му­сив тут сидіти й ну­ди­тись. Жод­на людська ду­ша не за­хо­дить сю­ди, ні нічо­го жи­во­го не по­ба­чиш тут. Що мав по­чи­на­ти? А сидіти му­сив. Са­ме як­би відійшов, вліз би хто й виніс усе з бур­дея, тоді мав би що слу­ха­ти, а врешті, і шко­да бу­ла б не­аби­яка. Тон­кий і струн­кий, вип­ря­му­вав­ся, скла­дав ру­ки на­зад, підіймав го­ло­ву й пог­ля­дав, на хвильку приж­му­рив­ши очі, в лег­ко зах­ма­ре­не вес­ня­не не­бо…

Робив се з при­вич­ки. Лю­бив стріля­ти птахів, і ко­ли ли­ше ста­нув де бездільно, за­раз приж­му­рю­вав очі й шу­кав чо­гось під хма­ра­ми. Ча­сом і зовсім без наміру. Кілька птахів, що пе­ре­га­ня­лось ви­со­ко під хма­ра­ми, зник­ли на хвильку й по­яви­лись знов,- і звер­ну­ли йо­го ува­гу на се­бе.

Він слідив який­сь час за їх грою в повітрі, а відтак стріли­ла йо­му од­на дум­ка че­рез го­ло­ву. Побіг жи­во до бур­дея, зірвав із стіни батько­ву стрільбу, по­вер­нув на давнє місце, підняв стрільбу до­го­ри, замірив­ся на птахів і вистрілив…

Добре стрілив. Як чор­на точ­ка, що в ша­леній ско­рості зрос­тає, так упа­ла од­на пташ­ка до землі. Він підбіг сквап­но в той бік і глядів, за чим цілив.

Се був во­ро­бець.

Він розстрілив йо­го цілком.

Підняв і відніс йо­го ве­ликій, на лан­цюзі прив'язаній со­баці. Відтак глядів хвильку, як во­на то ки­да­ла­ся, то жа­ха­ла­ся дрібної зак­ри­вав­ле­ної пташ­ки. Опісля знов ди­вив­ся під хма­ри і знов ждав… Не до­ба­чив уже нічо­го більше. Гук вистрілу ля­кав їх. Во­ни роз­летіли­ся і зник­ли.

Він усміхнув­ся.

Сього не вдав би Ми­хай­ло, аби йо­му й ле­ва підста­вив! Він ду­же зле стріляв. Брав стрільбу до рук так, як її хіба бе­ре жінка. Так нев­дач­но! Ну, се раз бу­де фай­ний жовнір! Як він бу­де раз у війні на лю­дей стріля­ти, ко­ли не вміє застріли­ти навіть зай­ця? Чи бу­де й там бу­ком ки­да­ти, як ки­дав за зай­ця­ми, як хотів яко­го уби­ти?…

Майже уго­лос розсміявся. Ми­хай­ло був ба­ба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у ве­ли­ка­на, са­див на них мішки, як ніщо; хоч, щоп­рав­да, до ро­бо­ти був здат­ний, як рідко хто пер­ший-ліпший. Але сер­це бу­ло у нього м'яке, як тісто!…

І знов усміхнув­ся.

Чи йо­го візьмуть-та­ки до війська?

Він хотів би ду­же, аби йо­го відібра­ли. Тоді не потрібу­вав би вик­ра­да­ти­ся до Рахіри, як той злодій, бо батька не боїться; батько доб­рий і не ка­же йо­му нічо­го в очі, а ма­ма не­хай собі го­во­рить і сва­рить скільки хо­че, з то­го не ро­бить він собі нічо­го, увечір во­на за ним не піде, але Ми­хай­ло…

Він сто­яв ще який­сь час, по­то­нув­ши в гад­ках… Заніс відтак стрільбу