Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Тим ча­сом - се ж бу­ло пізно по обіді - Марійка уви­ха­ла­ся по хаті. Во­на пе­ре­сид­жу­ва­ла постійно в сільській хаті ко­ло дво­ру на «горі» і ла­го­ди­ла ве­че­рю. Очіку­ва­ла Івоніку й Ми­хай­ла з міста. Бу­ла се сла­бо­сильна, ще до­волі мо­ло­да жінка з ніжни­ми ри­са­ми об­лич­чя, на якім за пер­шим пог­ля­дом бу­ло пізна­ти, що тяж­ка, не­нас­тан­на пра­ця й жу­ра, що гніти­ла її, на­да­ли її п'ятно ста­рості. Во­на жи­ла в згоді зі своїм чо­ловіком, по­ва­жа­ла й по­див­ля­ла йо­го у всіх йо­го вчин­ках, го­во­ри­ла до нього «ви» і спов­ня­ла всі йо­го на­ка­зи й ба­жан­ня без опо­ру. Бу­ло би тяж­ко ска­за­ти, кот­ре з них бу­ло ста­ранніше й пильніше; ли­ше ко­ли про нього го­во­ре­но, що він нез­ви­чай­но доб­ро­го сер­ця, їй за­ки­ду­ва­но ску­парст­во.

Вона зна­ла про се, і се гніва­ло її чи­ма­ло. Чи се бу­ло ску­парст­во, ко­ли во­на все дба­ла для своїх дітей, за які бу­ла би відда­ла ду­шу? Ко­ли не тра­ти­ла ча­су так, як інші жінки за ба­ла­кан­кою, сього або то­го без на­мис­лу з ха­ти не да­ва­ла або над­то не роз­да­ро­ву­ва­ла? Ко­ли хо­ди­ла в по­ла­та­них ре­чах і не сто­яла ніко­ли ко­ло кри­ниці й не пра­ла? Про­те во­на все бу­ла доб­рою ґазди­нею і ма­ла до­ма все, що по­вин­но бу­ти в кожній хаті і у кож­ної доб­рої ґаздині. А хоч ніхто про се не знав, то все з тим бу­ло їй доб­ре. Ніхто не знав, скільки по­лот­на, нап­ря­та­но­го її влас­ни­ми ру­ка­ми, хо­ва­ло­ся в скрині. Скільки пре­гар­них, чис­то вов­ня­них ко­верців висіло на поді. Скільки по­ду­шок у неї бу­ло, скільки руш­ників і білля, скільки кип­тарів і що в тій бля­шаній круглій пушці, [29] в якій хо­вав Івоніка свої важні па­пе­ри-конт­рак­ти за по­ля й усякі інші ци­дул­ки,- що там нас­поді ле­жа­ли і банк­но­ти… А що во­ни най­частіше їли борщ і ма­ма­лиґу, фа­со­лю і ба­ра­болі,- се не ма­ло поп­рос­ту ніко­го об­хо­ди­ти. Во­на ніко­ли не жу­ри­ла­ся тим, що по інших ха­тах діяло­ся і що хто їв або ва­рив. Зреш­тою, чи інші їли ліпше? Се хотіла би во­на по­ба­чи­ти! Навіть Докія, що все на ціле се­ло хва­ли­ла­ся, що ніхто так доб­ре не вміє ва­ри­ти, як во­на,- ва­ри­ла щод­ня борщ, а що, мо­же, ко­ли чай пи­ла?… Ну, тоді, пев­но, бу­ла сла­ба, або ста­рий Пет­ро з міста привіз, то й зва­ри­ла та па­ри­ли собі ро­ти! Але то вже раз так на світі ве­ло­ся, як хто лиш нічо­го не да­вав, не ро­бив да­рунків, нічо­го з ха­ти не роз­зи­чу­вав, а хотів і собі де­що ос­та­ви­ти, той був за­раз «ску­пий» і то­го об­ки­ду­ва­ли та­ки­ми лат­ка­ми, що матінко Хрис­то­ва! Во­на вже дав­но про се пе­ре­ко­на­ла­ся,- заг­ля­ну­ла пушці на дно й то­му дер­жа­ла­ся від усіх зда­ле­ка. В неї бу­ли лиш три добрі знай­омі, з яки­ми не­нас­тан­но зно­си­ла­ся. Дві зовсім старі жінки, білі, як сніг, і од­на мо­ло­ди­ця. Ті ж старі ста­ва­ли їй в різних при­го­дах з по­ра­дою, а мо­ло­ди­ця бу­ла то­ва­риш­кою її душі і при ро­боті. Більше не сто­яла за нічию лас­ку. Івоніка ішов за нею слід у слід. Жив з усіма доб­ре, але у ве­ликій при­язні лиш із ста­рим Пет­ром.

Марійки й не ба­чив ніхто ніко­ли в корчмі. Ду­же рідко ко­ли на яр­мар­ку, а свя­та­ми або неділею по обіді, то, вмісто піти де на ба­ла­кан­ку в се­ло, ля­га­ла на призьбу від сон­ця і спа­ла, а як ні, то ви­ма­щу­ва­ла собі й си­нам го­ло­ви й че­са­ла їх глад­ко й гар­но так, як чи­ни­ла се в ча­сах, ко­ли бу­ли ще дрібни­ми хлоп'ята­ми, і роз­мов­ля­ла про ху­до­бу й зем­лю і про те, як во­но - як дасть бог до­че­ка­ти - бу­де в бу­дуч­ності. Ча­сом хо­ди­ла з Ми­хай­лом або Івонікою ме­жею в по­ле і ог­ля­да­ла хліб…

Нині бу­ло їй тяж­ко на душі, і її дум­ки бу­ли по­нурі й невідрадні та й гну­ли її до­до­лу.

Зранку, як Івоніка й Ми­хай­ло пішли до бран­ки у місто, во­на на­ки­ну­ла на се­бе сер­дак і побігла нап­равці чор­ним по­лем до сусіднього се­ла, до да­ле­ко й ши­ро­ко зна­ної ци­ган­ки-во­рож­ки, що­би дізна­ти­ся від неї із карт, чи Ми­хай­ло ос­та­неться до­ма, чи візьмуть йо­го во­се­ни від неї до війська.

А во­рож­ка чис­ли­ла щось ме­жи кар­та­ми та чис­ли­ла, пе­решіпту­ва­ла якісь нез­ро­зумілі сло­ва, а відтак ска­за­ла їй ось що: «У те­бе ве­ли­ка гри­зо­та, але ще більша жур­ба те­бе і твой­ого чо­ловіка жде відте­пер. Пе­ред то­бою ле­жать по­то­ки сліз; во­ни вкінці ви­сох­нуть, і ти бу­деш кров'ю пла­ка­ти. По­ро­ги су­ду пе­рес­ту­па­ти­меш, за один раз ви­топ­чеш стеж­ку до нього… та­кий тяж­кий жаль нес­ти­меш із со­бою тою стеж­кою… Ме­жи бідних роз­да­ва­ти­меш своє доб­ро і від лю­дей бу­деш утіка­ти, а те, що тобі най­миліше, піде від те­бе як­най­дальше, а те, що стоїть від те­бе по­да­ле­ку, ста­не тобі близько сер­ця. Від бо­га все за­ви­сить. Як бог схо­че, так і бу­де! Він мо­же все відвер­ну­ти. Ми­хай­ло па­дає до­до­му».

Так. Та й з тим вер­ну­ла­ся. Бу­ла зовсім при­би­та. Во­рож­ка все вга­ду­ва­ла, ко­ли бу­ло прий­ти до неї, та й сим ра­зом, ма­буть, прав­ду го­во­ри­ла. То­му во­на вже те­пер пла­ка­ла, їй бу­ло так гірко на душі, що не мог­ла з со­бою упо­ра­ти­ся. Во­на зна­ла, що Ми­хай­ла обст­ри­жуть, хоч він те­пер і «до­до­му па­дав», і що піде від неї во­се­ни на два-три ро­ки, а мо­же й навіки… Во­на не сумніва­ла­ся над сло­ва­ми во­рож­ки. Го­во­ри­ла так, що не мог­ла інак­ше, як віри­ти. А як­би й по­ло­ви­на то­го бу­ла прав­дою, то все її жда­ло якесь не­щас­тя, її жда­ли,- як ка­за­ла во­рож­ка,- кри­ваві сльози… Во­рож­ка оця бу­ла чарівни­цею. Різни­ми зілля­ми і примівка­ми відібра­ла власній рідній сестрі чо­ловіка, а той, по­ки­нув­ши жінку й дітей, прий­шов до неї і жив із нею як чо­ловік із жінкою, хоч во­на бу­ла стар­ша й по­га­на. Во­на зна­ла­ся на різній силі й не го­во­ри­ла на вітер. До неї звер­та­ли­ся всі дівча­та й хлопці із сусідніх сіл, во­на всім по­ма­га­ла. Од­ним зіллям, іншим примівка­ми. Го­во­ри­ла як із книж­ки й уга­ду­ва­ла з карт, хто при­хо­див до неї з сер­цем і вірив у те, що во­на го­во­ри­ла. Во­на віри­ла в те, що во­на ви­во­ро­жи­ла… Ти­хо пла­чу­чи, ро­би­ла те­пер од­ну ро­бо­ту за дру­гою. Розк­ла­ла огонь, прис­та­ви­ла ве­че­рю, пе­ре­чис­ли­ла всі ку­ри й кач­ки і зла­го­ди­ла в клу­но­чок снідан­ня на завт­ра. Враз із дни­ною мав іти Івоніка з Ми­хай­лом ора­ти в по­ле. По­ра­ючись отак то тут, то