Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

320
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 98
Перейти на сторінку:
там, во­на не заміти­ла, як Са­ва всту­пив у ха­ту і, ста­нув­ши в куті під піччю, слідив за нею мовч­ки напівглум­ли­во, напівзчу­до­ва­но. Він був ви­со­кий рос­том, ви­щий від сво­го бра­та, але ніжно збу­до­ва­ний, як ма­ти. З ли­ця по­до­бав та­кож на неї і був би гар­ний, ко­ли б не йо­го бе­зус­тан­но заб­лу­ка­ний пог­ляд, що мав у собі щось зим­но­го [30] й не­су­покійно­го. З йо­го ніжно­го, май­же ди­ти­ня­чо­го об­лич­чя вра­жав йо­го пог­ляд прик­ро і відтру­чу­вав від се­бе. Очей сих не наслідив він ані від та­та, ані від ма­ми. Ко­ли очі Івоніки бу­ли дзер­ка­лом са­мої доб­ро­ти сер­ця й чес­но­ти, пог­ляд у Марійки м'який, зви­чай­но гли­бо­кий і за­жу­ре­ний, в усміху нес­ка­зан­но лагідний і гар­ний, то йо­го очі, ве­ликі й сиві, [31] не ма­ли нічо­го спільно­го з йо­го ди­ти­ня­чо-мо­ло­дим об­лич­чям. Зви­чай­но не­на­че гой­да­ли­ся по землі, ко­ли­са­ли­ся від од­но­го пред­ме­та до дру­го­го, од­нак ко­ли звер­ну­ли­ся раз на що і при­ку­ва­ли­ся на хвильку до чо­го, по­ча­ли ми­готіти в хо­лод­но­му, мов сталь, блис­ку й у тім блис­ку роз­хо­ди­ли­ся. Стра­ха­ли імен­но, ко­ли хотіли щось до­ба­чи­ти. Оче­вид­но, зміна і гра йо­го очей бу­ла несвідо­ма, та то­му не мен­ше важ­ка… Хо­лод­ним, мов ніж, зим­ним блис­ком, що пос­те­пен­но зма­гав­ся, відпи­хав від се­бе, і тре­ба бу­ло усміху йо­го мо­ло­дих ніжних уст, щоб при­ва­би­ти ду­шу до се­бе.

- Мамо! - пе­ре­бив на­раз ти­ши­ну дзвінким го­ло­сом- Чи ве­че­ря ще не го­то­ва?


Вона про­ки­ну­ла­ся ляк­ли­во й ог­ля­ну­ла­ся.


- Ай, най те­бе там! - клик­ну­ла з ви­со­ко змор­ще­ни­ми бро­ва­ми, не­на­чеб відчу­ла рап­том сильний фізич­ний біль.- Як же ти ме­не пе­ре­пу­див! - І не­мов розд­раз­не­на тим, тяг­ну­ла дальше: - Та вже ве­чері хо­четься? А чо­му ж ти вер­нув так ско­ро з бур­дея? На­поїв ху­до­бу? Ти мав там сидіти, до­ки та­то не прий­де та до­ки Ми­хай­ло сам ту­ди на ніч не піде!


- Так! І го­ло­ден? - спи­тав він.


- Чи я для них бор­ше ва­рю, як во­ни пе­ре­сид­жу­ють у бур­дею! Всім в одній порі ва­рю.


- Як я го­ло­ден, то їх то не бо­лить.


- А де ти був досі? Хіба ж усе там у бур­дею? - спи­та­ла їдко.


- Жаль вам, що ви не бу­ли там, де я хо­див? - відповів глум­ли­во і сто­яв, мов струн­кий дуб, пе­ред нею і кра­яв сер­це хо­лод­ним блис­ком очей.


- Бог би те­бе ска­рав, Са­во! Мені з жу­ри чор­но пе­ред очи­ма, а ти ще при­хо­диш і їси моє сер­це!


- Ей, чи то я їм ва­ше сер­це? Мо­же, я й то­му ви­нен, що ви пла­че­те? Мо­же, ви за мною пла­че­те? Не плач­те за мною, бо я ва­ших сліз не потрібую. Навіть як ум­ру, не потрібуєте за мною пла­ка­ти!


- Саво! - крик­ну­ла во­на з жа­хом.


- Мовчіть! - ска­зав по­ну­ро й сам за­мовк. Глядів на зем­лю, не­на­че шу­кав на ній кулі, що пе­ребігла з од­но­го місця на дру­ге, та схи­лив мо­ло­де, зви­чай­но бліда­ве ли­це, що стемніло із гніву, який так рап­то­во нап­лив йо­му до сер­ця.


- Мовчати, ка­жеш ти! - ска­за­ла во­на й усміхну­ла­ся гірко.- Ко­ли я ме­жи людьми чую, як про те­бе го­во­рять, я й так му­шу мов­ча­ти, си­ну мій! - тяг­ну­ла по­волі нес­ка­зан­но гірким го­ло­сом.- Навіть не мо­жу пе­ред ни­ми по­жаліти­ся, бо мені со­ром­но. І мені так со­ром­но, що з со­ро­му не раз у зем­лю за­па­лась би, що мій син виб­рав собі дівчи­ну, яка со­ро­му не має, доньку чо­ловіка, що сидів у криміналі, що сла­виться злодієм на ціле се­ло й що твой­ого та­та хотів до криміна­лу уп­ха­ти, а те­пер, де мо­же, без­чес­тить. Йо­го донька та­ка, як він, ба навіть ще гірша, а ти лізеш до неї, бігаєш за нею! Га-га-га! Сти­дай­ся, Са­во! - сміяла­ся зне­важ­ли­вим, гірким сміхом, а відтак утер­ла сльози з очей.


Він сто­яв, як пер­ше, не змінив­ши ні по­зи, ні ру­ху, з по­хи­ле­ною го­ло­вою і не­постійним пог­ля­дом, та слідив за всіма її ру­ха­ми і кро­ка­ми. Він лю­бив свою матір, здається, лю­бив її більше, як та­та і бра­та, але бу­ва­ли хвилі, в яких не­на­видів її, так як те­пер, з цілої душі своєї, ко­ли наріка­ла на Рахіру і прис­ка­ла зне­ва­гою, як трійлом. [32]


- І то­му ви пла­ка­ли? - спи­тав він по­волі з по­ра­же­ним глу­мом.


Вона гля­ну­ла на нього, а відтак обізва­ла­ся:


- Ні, ти не вар­тий то­го, аби я за то­бою пла­ка­ла! Я пла­чу, що Ми­хай­ло піде во­се­ни в рек­ру­ти!


Він підняв бро­ви ви­со­ко вго­ру і спи­тав цілком зим­но й спокійно:


- Тому?… Ну, то плач­те, здо­рові, дальше! Я га­дав, що маєте вже ку­ле­шу го­то­ву, а ви за­во­ди­те, як по вмер­лих. Як так, то я мо­жу собі знов іти…


- Іди, іди, звідки прий­шов!


- Я йду, звідки прий­шов,- скипів він,- аби-сьте зна­ли! Аби-сьте та­ки зна­ли! - І очі йо­го за­ми­готіли зим­ним блис­ком.


- Іди! - клик­ну­ла во­на, ви­бу­ха­ючи гнівом та підняв­ши грізно ру­ку вго­ру.- Як­би ти сьогодні йшов до жовнірів, я би бо­гу дя­ку­ва­ла! Як ти смієшся зі сліз ма­ми­них, то не­хай со­ба­ки пла­чуть за то­бою, а ко­ли тобі сло­ва ма­ми й та­та бай­дужі, то не­хай тобі во­ро­ги твої ра­дять. Іди з моїх очей, за­би­рай­ся!


Він відвер­нув­ся і вий­шов повільним кро­ком надвір. Тут пос­то­яв хвильку, відди­ха­ючи сильніше з рап­то­во­го зво­ру­шен­ня. На­ду­му­вав­ся, але не пішов за­раз ту­ди на­зад, звідки прий­шов. Зай­шов упе­ред ти­хо до стайні, де сто­яла од­на дійна ко­ро­ва, і по­чав там пе­ре­шу­ку­ва­ти. Шни­ряв за яй­ця­ми. Ко­ли по­ви­би­рав їх з гнізда, вер­нув­ся ще в кур­ник, узяв пер­шу кур­ку, що сиділа скраю під ру­кою на бан­тах, і ви­су­нув­ся без­ше­лес­не на подвір'я. Аж відтак пішов ту­ди, «звідки прий­шов»…



ІІ



Марійка ос­та­ла­ся знов са­ма. Не пла­ка­ла вже більше. Сце­на із Са­вою прог­на­ла м'які сльози від неї. Нес­ка­зан­но гірке по­чут­тя оту­ма­нен­ня за­па­ну­ва­ло нею і скри­ви­ло болісно її ус­та.


Чому був Са­ва та­кий ли­хий? Чо­му був та­кий ли­хий, ко­ли ди­ти­ною був та­кий доб­рий і щи­рий, та­кий, як Ми­хай­ло?


Чи не пра­цю­ва­ла во­на для обох, відко­ли світ по­ба­чи­ли, чи не жи­ла ли­ше для них? Чим скрив­ди­ла йо­го? Не го­ду­ва­ла їх од­на­ко­во, не уби­ра­ла? Як ма­лим, так те­пер ве­ли­ким зми­ва­ла влас­ни­ми ру­ка­ми їх во­лос­ся і білля; цілою ду­шею ра­да бу­ла видіти їх доб­ри­ми ґазда­ми, що­би лю­ди ша­ну­ва­ли їх у селі, що­би ша­ну­вав їх світ. А од­нак… ко­ли Ми­хай­ло вже змал­ку ви­чи­ту­вав їм їх во­лю з очей, за­хо­див­ся ко­ло гос­по­дарст­ва, мов до­рос­лий, пра­цю­вав, га­ру­вав, [33] був притім доб­рим та лагідним, мов шовк, Са­ва був ліни­вий і впер­тий, твер­дий, мов камінь, у роті мав на кож­ну хви­лю пов­но ли­хих

1 ... 11 12 13 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"