Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 98
Перейти на сторінку:
слів, що до­во­ди­ли ро­дичів до розд­раз­нен­ня. Ніко­ли не міг при одній ро­боті дов­го ви­дер­жа­ти, все горіла йо­му зем­ля під но­га­ми; йо­му бу­ло най­миліше, ко­ли мав ро­бо­ту й дім за пле­чи­ма, ко­ли міг за­ки­ну­ти стрільбу на плечі і брес­ти лісом та по­лем. Се знав він най­ліпше. Вистрілю­вав усі во­робці із го­ро­ху, а взимі зайці, що лізли аж під ха­ту в сад і обг­ри­за­ли мо­лоді ово­чеві де­ре­ва. Але се й бу­ло все, у що вкла­дав свою ду­шу!

Він по­ви­нен іти до війська замість Ми­хай­ла. Він!… Се бу­ло б для нього чис­тим щас­тям! Там би, пев­не, зро­би­ли з нього лю­дей! Йо­го при­язнь до Рахіри - бо­же, ска­рай її! - ус­та­ла би, і з тим по­ки­ну­ла би йо­го вся зла на­ту­ра. Все бу­ло би, як бог лю­бить. Відко­ли з нею схо­диться, стає з дня на день гірший, лінивіший і твердіший, справ­ляє всім ли­ше гри­зо­ту та жаль. Та й ко­би ще на тім скінчи­ло­ся! Але як схо­че з нею поб­ра­ти­ся, що тоді? Во­на зітхну­ла тяж­ко і гли­бо­ко, за­па­ли­ла світло ко­ло печі й хотіла са­ме виг­ля­ну­ти надвір за Са­вою, чи справді він пішов - ве­че­ря бу­ла вже май­же ви­го­тов­ле­на, не­хай би ніку­ди вже не йшов,- ко­ли са­ме в тій хвилі двері знад­во­ру відчи­ни­ли­ся й увійшов Івоніка. Він сту­пав мовч­ки, тяж­ким кро­ком, не­на­чеб не ба­чив ніко­го в хаті, пря­мо до пос­телі, і по­чав із се­бе здійма­ти од­ну річ по другій та ски­да­ти на постіль.


Марійка ди­ви­ла­ся на нього хви­лю з пе­ре­ля­ком, ви­жи­да­ючи, і не ма­ла відва­ги спи­та­ти, що ста­ло­ся, її сер­це са­мо віщу­ва­ло, що зай­шло щось не­доб­ро­го.


Врешті, він обізвав­ся:


- Ми стра­ти­ли на­шо­го хлоп­ця, Маріє! - ска­зав, але сло­ва йшли йо­му так по­волі й важ­ко з уст, не­на­чеб мав гор­ло й ус­та пе­ре­пов­нені слізьми.


- Боже, бо­же, бо­же! - зой­кну­ла Марія і вда­ри­ла роз­пуч­ли­во до­ло­ню об до­ло­ню.- Що ви ка­же­те, Івоніко?


- Стратили, Маріє, стра­ти­ли!


- Все про­па­ло! - ска­за­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Чо­му нас бог так тяж­ко ка­рає, Іво­не, скажіть, чо­му? - І по довгій хмарній хвилі, під час якої обоє так тяж­ко мов­ча­ли, спи­та­ла:


- І де ж він?


- Пішов прос­то до бур­дея, то­ва­ру дог­ля­ну­ти і плуг зла­го­ди­ти. Хо­че, аби ми завт­ра досвіта йшли ора­ти. Зем­ля жде…


Тут ви­бух­ла Марійка на­раз го­лос­ним пла­чем. Пла­ка­ла так гірко, що, хли­па­ючи, дри­жа­ла всім тілом. Спо­гад, що син був та­кий доб­рий і дба­лий, і що йо­го са­ме відібра­ли від них, розірвав ра­ну в її душі, і во­на відда­ла­ся не­са­мо­ви­то­му, нест­рим­но­му жа­леві. Та­кий був Ми­хай­ло! Прос­то пішов до бур­дея, не ївши, щоб то­ва­ру по­ди­ви­ти­ся, за всім дог­ля­ну­ти; аби на завт­ра прис­та­ра­ти до оран­ня, аби бра­ти­ся до землі, як усе в ос­танніх днях… І він му­сив їх по­ки­да­ти - на три ро­ки по­ки­да­ти!


- Михайле! - крик­ну­ла во­на вго­лос і впа­ла на ла­ву. Потім уда­ри­ла кілька разів го­ло­вою до стіни і ста­ла тяж­ко прок­ли­на­ти.- По­що мав іти відтак з до­му? По­що? Ті, що йо­го відібра­ли, бо­дай би ніко­ли не заз­на­ли ра­дості з своїх дітей! Ті, що при­ду­ма­ли військо та се, що­би си­ни по­ки­да­ли ро­дичів у най­кра­що­му віці, бо­дай би і в гробі не най­шли су­по­кою, а тих, що ви­ду­ма­ли війну, не­хай бог ска­рає, не­хай їх тяж­ко ска­рає! Землі не­хай наїдяться і най по­дав­ляться, кров'ю най уп'ються, ко­ли їм уже чо­го іншо­го за­ма­ло на оцім світі. Так, так, так…


Він мов­чав і глядів по­ну­ро пе­ред се­бе. Йо­му з жа­лю сер­це кра­яло­ся, але він не мав слів, як во­на, на свій жаль. Во­на ж бу­ла жінка… Бив лиш від ча­су до ча­су ру­кою по коліні. Але тут же, са­ме по­се­ре­дині прокльонів, во­на вмить про­ки­ну­ла­ся.


- А гроші, Іво­не? - спи­та­ла з поспіхом, сіда­ючи пря­мо на лавці, ство­рив­ши ши­ро­ко очі, в яких ще блистіли сльози.- Що ста­ло­ся з грішми, ко­ли Ми­хай­ла пок­ли­ка­ли?


Він мах­нув ру­кою, не­на­чеб зрікав­ся гро­шей, і не відповів.


- Що ста­ло­ся з грішми, Іво­не? За що заб­рав їх жид, ко­ли Ми­хай­ла взя­ли? - пи­та­ла, на­тис­ка­ючи.


- Жид, Маріє,- відповів із наміром по­ми­рен­ня,- жид десь дівся! Я йо­го не видів! Бог знає, що з ним ста­ло­ся! Мо­же, оту­ма­нив ме­не. Як оту­ма­нив ме­не, то не­хай йо­го бог за те ска­рає, бо гірко пра­цю­вав я на ті гроші. Я хотів усе по-доб­ро­му, не жа­дав за­дур­но своєї ди­ти­ни від них, хо­тів їм зап­ла­ти­ти, що­би мені йо­го ли­ше ли­ши­ли, не відри­ва­ли йо­го від ха­ти та від землі, але ко­ли вже інак­ше ста­ло­ся, то се хіба сам бог так хотів. Не жу­ри­ся, Маріє! Як бог до­по­мо­же, зло­жи­мо собі знов стільки, що про­па­ло! Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Ко­би ру­ки в ме­не го­дні, а я за­куп­лю па­ру мо­ло­деньких биків, ви­го­дую та й за два ро­ки знов бу­ду ма­ти те, що ли­ха го­ди­на ви­ту­ма­ни­ла.


Вона гірко розсміяла­ся.


- А за що ку­пи­те мо­ло­дих биків? Зло­же­ни­ми грішми? Хто їх зло­жить? Ми? Я вже не год­на так пра­цю­ва­ти, як давніше, ви не змо­же­те на­по­ло­ви­ну розірва­ти­ся, як хло­пець нас по­ки­не, бу­де­те му­си­ти робітників най­ма­ти, бо Са­ва…


Урвала.


- Саво! - крик­ну­ла го­лос­но й бист­ро, при­га­дав­ши собі хлоп­ця.- Са­во, де ти? - І, відчи­нив­ши не­терп­ли­вим ру­хом двері, пос­ту­пи­ла кілька кроків за поріг і крик­ну­ла в тем­ря­ву за хлоп­цем.- Са­во, хо­ди до ха­ти! Та­то прий­шов! Ми­хай­ла взя­ли! Хо­ди до ха­ти!


Надворі па­ну­ва­ла ти­ши­на…


Вокруги ви­ри­на­ло із на­вис­лої нічної теміні га­луз­зя са­до­ви­ни, що об­ту­лю­ва­ла ха­ту; тро­хи дальше роз­ляг­ли­ся по­ля, а тут і там підійма­ли­ся із землі не­по­во­ротні сусідні ха­ти - і нічо­го не пе­ре­би­ва­ло ти­ши­ни.


Небо бу­ло зах­ма­ре­не, й ли­ше десь-не-десь блистіли зорі.


- Саво! - крик­ну­ла Марійка го­лосніше, май­же з роз­пу­кою, і надс­лу­ху­ва­ла.


Але і сим ра­зом на­дар­мо.


Ось да­ле­ко в селі, май­же під лісом, бре­ха­ла со­ба­ка, і її бре­хіт - напівбла­гальний, напівжалібний - до­бив­ся, пе­ре­би­ва­ючи ти­ши­ну, аж сю­ди і вик­ли­кав блис­кав­кою в її ду­ші вра­жен­ня, що со­ба­ка бу­ла при­си­ле­на, а відтак згу­би­ла­ся…


Роздразнена, відвер­ну­ла­ся і всту­пи­ла на­зад до ха­ти.


- Отже, та­ки пішов! - ска­за­ла гірко до се­бе.- Бог би йо­го ска­рав!


- Куди пішов? - спи­тав Івоніка.


- Куди? Та­же до тої…- відповіла не­терп­ли­во і, не докінчив­ши ре­чен­ня, лю­то сплю­ну­ла пе­ред се­бе.


Івоніка зітхнув гли­бо­ко й тяж­ко. В тій хви­лині тьохну­ло в йо­го бо­лем роз­ритім серці якесь по­чут­тя, мов ли­хе віщу­ван­ня, і по­ли­ши­ло, крім дис­гар­монійно­го то­ну в йо­го сумнім наст­рої, ще щось іншо­го. Відчув че­рез хви­лю страш­ну са­мо­ту в душі.


- Маріє! - ска­зав по­ну­ро, спи­ра­ючи тяж­ко го­ло­ву.- Щоб ти зна­ла, оце має бу­ти не­щас­тя!


- Чи

1 ... 12 13 14 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"