Читати книгу - "1Q84, книга 2, Муракамі Харукі"

— Або принаймні недалеко від себе. Коли дзвінок залунає, то це означатиме, що від нас прийшло повідомлення. Важливе повідомлення, а не традиційне привітання. Воно вимагатиме, щоб ви негайно подзвонили за показаним на екрані телефонним номером. Обов'язково з телефону-авто-мата. І ще одне вам раджу: покладіть свої особисті речі в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку.

— На станції Сіндзюку, — повторила Аомаме.

— Само собою зрозуміло, що вам краще мати при собі якнайменше речей.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

Повернувшись додому, Аомаме щільно заслонила вікна й вийняла із сумки пістолет "НК-4" фірми "Heckler & Koch" та патрони. Сіла за кухонним столом і кілька разів зняла й поставила на місце порожній магазин. За кожним разом повторювала це дедалі швидше. В її рухах з'явився ритм, і руки перестали тремтіти. Після цього вона загорнула пістолет у зношену теніску й заховала у коробку для взуття, а саму коробку — в глибину стінної шафи. Поліетиленовий пакетик з патронами запхала у внутрішню кишеню дощовика, що висів на плічках. Аби втамувати страшну спрагу, вийняла з холодильника остуджений ячмінний чай і випила його три чашки. Від напруження в неї затерпнули м'язи на плечах, під пахвами, як ніколи, запахло потом. А від усвідомлення того, що вона має пістолет, світ здавався їй іншим. До навколишньої картини додалися незнайомі, дивні барви.

Вона роздяглась і під гарячим душем змила неприємний запах.

"Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, — стоячи під душем, повторювала Аомаме. — Зброя — це лише інструмент. А я живу не у світі п'єси, а в реальному світі, повному вад, недоладностей та спадів".

Після того минули два безтурботні тижні. Як завжди, Аомаме йшла на роботу у спортивний клуб, давала уроки бойового мистецтва й стретчинґу. Спосіб життя змінювати не годилося. Вона якомога суворіше дотримувалася вказівок старої пані. Повернувшись додому, вечеряла, а після того, щільно заслонивши вікна, сідала за кухонний стіл і тренувалася орудувати пістолетом "НК-4" фірми "Heckler & Koch". Його вага, твердість і запах мастила, сила й незворушність поступово ставали частиною її самої.

Вправлялася вона орудувати пістолетом і з затуленими шарфом очима. Нічого не бачачи, швидко навчилася заряджати магазин, знімати запобіжник і відтягувати назад затвор. Короткий ритмічний стук від кожної такої дії приємно відлунював у її вухах. У темряві відмінність між реальним звуком, який видавав пістолет, і його сприйняттям на слух поволі зникала. Межа між нею та її рухами ставала дедалі тоншою, а згодом зовсім розплилася.

Двічі на день Аомаме, стоячи перед дзеркалом у ванній кімнатці, вставляла дуло пістолета в рот. Відчуваючи зубами твердість металу, уявляла собі, як натискає пальцем гашетку. Лише від такого руху її життя закінчиться. Наступної миті її вже не буде на цьому світі. Стоячи перед дзеркалом, вона нагадувала собі: "Найголовніше, на що треба звернути увагу: не дати рукам тремтіти, твердо сприймати віддачу, не боятися і понад усе не вагатися".

"Якщо вирішу, то зараз же зможу це зробити, — думала вона. — Досить потягти палець на один сантиметр. Це ж просто. Може, так і зробити?" Однак Аомаме передумувала — виймала дуло пістолета з рота, ставила запобіжник, а пістолет клала на умивальник, між тюбиком зубної пасти й щіткою для волосся. "Ні, ще надто рано. Мені ще треба зробити щось інше", — нагадувала собі.

Як радив Тамару, вона постійно тримала при собі "кишеньковий дзвінок". Коли лягала спати, клала поряд із будильником. Так одразу могла його схопити. Однак дзвінок не лунав. Минув іще один тиждень.

Пістолет у коробці для взуття, сім патронів у кишені дощовика, мовчазний "кишеньковий дзвінок", спеціальна плішня з тонкою гострою голкою в дорожній сумці — ось усе її добро. А ще — нове обличчя й життя в очікуваному майбутньому. І пачка банкнот в автоматичній камері схову на станції Сіндзюку. Пам'ятаючи про це, Аомаме проводила дні середини літа. Люди нарешті брали літню відпустку, більшість крамниць замикала двері, на вулицях порідшало перехожих. Поменшало й автомашин, у місті запанувала тиша. Іноді Аомаме ніби втрачала відчуття, де вона. "Це справжня реальність чи ні?" — запитувала себе. Та не здогадувалася, де можна знайти іншу реальність, якщо припустити, що ця несправжня. Нічого іншого не залишалось, як поки що визнати її єдино можливою. І з усієї сили якось її подолати.

"Я не боюся смерті, — ще раз підтверджувала вона. — Страх — це втеча від дійсності. її перемога над людиною".

Вона приготувалася фізично й морально. Відразу за першим сигналом Тамару могла вийти з дому. Однак сигнал не надходив. Закінчувався серпень. Ще трохи, й настане кінець літа, надворі цикади востаннє надривали свої голоси. Хоча дні здавалися страшно довгими, місяць чомусь промайнув дуже швидко.

Аомаме повернулася з роботи додому, скинула одяг, просяклий потом, у кошик і залишилась у майці та шортах. Пополудні була раптова злива. Небо потемніло, на землю ринули краплі дощу завбільшки з камінець, якийсь час прокочувався грім. Як тільки злива минула, дороги потонули у воді. Повернулося сонце, й вода випарувалася, а над містом повисло щось схоже на марево. Увечері хмари знову вкрили небо густою вуаллю. Місяців не було видно.

Перед тим, як готувати вечерю, Аомаме мала трохи перепочити. Випивши чашку холодного ячмінного чаю й смакуючи заздалегідь звареними молодими бобами, вона розгорнула на кухонному столі вечірню газету. Починаючи з першої сторінки, пробігала очима по заголовках статей, але не знаходила такої, що могла б привернути її увагу. Звичайна вечірня газета. Однак коли розгорнула сторінку з місцевими новинами, їй в очі впало фото Аюмі. Аомаме затамувала подих, насупила обличчя.

"Такого не може бути, — подумала вона спочатку. — Очевидно, хтось переплутав її з іншою, дуже подібною особою. Адже не було підстав поміщати її фото в газеті. Та хоч скільки Аомаме приглядалася, перевіряючи, чи не помилилася, обличчя належало добре знайомій жінці-поліцейському. її спільниці в кількох невеликих еротичних розвагах. На цій фотографії Аюмі ледь-ледь усміхалася. Загалом незграбною^ штучною усмішкою. У реальної Аюмі усміх був природним і розпливався по всьому обличчю. А така фотографія здавалася наче взятою з офіційного альбому. В її незграбності, ввижалось, приховувалася якась тривога.

Аомаме ніяк не хотіла читати цієї статті. Бо, прочитавши великий заголовок біля фото, збагнула: щось сталося. Однак не могла не читати. Це була реальність, яку не вдасться обійти. Вона глибоко вдихнула й прочитала:

"Аюмі Накано, 26 років. Незаміжня. Мешкає в Токіо, район Мінато.

Її задушили паском від купального халата в номері готелю в Сібуї. Була цілком гола. На руках наручники, прив'язані в головах до ліжка. Щоб не кричала, їй заткнули рота кляпом. Труп виявила готельна покоївка, коли зранку прийшла перевіряти номер. Напередодні об одинадцятій годині вечора туди зайшла вона з чоловіком, який удосвіта пішов з готелю. Плату за нічліг вніс заздалегідь. Такі події у великому місті не велика рідкість. Сюди з'їжджаються різноманітні люди, й розпалюються пристрасті. Іноді вони набирають насильницької форми. Газети переповнені такого роду подіями. Але в цій є щось небуденне. Жертвою стала жінка, працівниця столичного управління поліції. Вважають, що її службові наручники використовувалися для сексуальної гри. Це не були маленькі іграшки, які продаються у порношопах. Тож, природно, ця новина привернула до себе увагу громадськості".

Розділ 4

(про Тенґо)

Можливо, такого краще не бажати

"Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних "Братства свідків"? Було б добре, якби це було не так", — думав Тенґо. Звісно, не вірити — це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи "Братства свідків".

Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати — переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники "Братства свідків". Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.

Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого "я", залишили секту, то мали 6 усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в "Братстві свідків" відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.

Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.

Трохи пізніше Тенґо все збагнув. З кінця затверділого прутня скапнула крапля якоїсь рідини, липкішої за сечу, що супроводжувалося легким болем. Тенґо тоді ще не знав, що це — провісник сперми, а тому занепокоївся. Подумав, що в його організмі, можливо, відбувається щось ненормальне. Однак ні в батька, ні в однокласників не наважився запитати.