Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан сподівався побачити цистерни, криті басейни. Проте вода була просто під ногами, зовсім відкрита.

Неозора зелена поверхня, з якої стриміли сотні червоних колон, ледь видимих у сутінках. Це був час високої води. Мало хто мився вночі під душем. Він дістав ліхтарика й нахилив пучок його проміння до води. На дні можна було розрізнити номери, написані біля підніжжя колон, схожі на затоплені водою античні мозаїки. Е34, Е38, Е42…

Детектив нашорошив вуха. У глибині печери не чутно було жодного звуку, окрім тихого плюскотіння то там, то там і дивовижного, глибокого, водного резонансу. Куди подівся втікач? Чи він уже далеко, біля якогось невідомого виходу, чи, навпаки, ховається десь зовсім близько, причаївшись у ніші, яку переслідувач рано чи пізно знайде…

Поводивши променем ліхтарика, щоб ліпше роздивитися навколо, Каздан зрозумів, що він перебуває у проході, від якого попереду відгалужувалися праворуч і ліворуч два склепінчасті коридори. Обравши той, що завертав праворуч, заглибився в цей тунель. Зі стін скапувала вода. На підлозі було мереживо калюж. Раз у раз ліворуч стіна уривалася й відкривався басейн. Маса зеленавої, прозорої, нерухомої рідини. Колони сполучалися вгорі арками, утворюючи численні стрілки склепіння, як у монастирі романської архітектури, де вони помножуються до нескінченності. Зелений колір води й червоний колір колон нагадували мавританські мотиви, яскраві тони емалей. Така собі Альгамбра[4] для троглодитів.

Промінь ліхтарика вихопив із темряви ще одну річ. Під стіною ліворуч тяглася низка видовбаних у скелі акваріумів. Там сновигала форель над вистеленим гравієм дном. Вірменин пригадав телевізійну передачу. Колись цих форелей запустили у воду для того, щоб перевіряти ступінь її чистоти. У разі найменшого забруднення риба гинула. Тепер доглядачі резервуарів застосовують інші методи контролю за чистотою води, але форелей зберегли. Це зроблено, безперечно, для створення приємної атмосфери.

Досі ні звуку. Усе, певно, закінчиться тим, що він просто заблукає в цьому лабіринті. На думку спало інше порівняння. Лабіринт Мінотавра. Його водна версія. Він уявив, як морське страховисько пожирає своїх жертв, виснажених нескінченним блуканням понад нерухомими водами…

Почувся кашель.

Той звук був такий короткий і такий недоречний, що Каздан подумав, що це йому примарилося. Вимкнув ліхтарик. Холод, що панував тут, проникав до кісток і, на превеликий подив, йому стало приємно. Тіло тепер мовби пливло на хвилях часу.

Знову кашель.

Утікач ховався десь поблизу і тремтів від холоду. Каздан рушив далі, наосліп, якомога вище підіймаючи ноги. Кашель пролунав уже за кілька десятків метрів.

Знову.

Тепер за кілька кроків.

Каздан усміхнувся. Цей слабкий хворобливий кашель свідчив про кволість супротивника. Свідчив про вразливість, яку він помітив ще в тому силуеті, що ковзав над загорожею парку.

— Виходь зі своєї нори, — сказав Каздан. — Я не заподію тобі нічого лихого.

Мовчанка. Хлюпотіння. Ноги грузли в багнюці. Запах затопленої печери лоскотав ніздрі. Праворуч сновигали у воді форелі, байдужі до людських проблем. Ліворуч відходили, розгалужуючись, склепінчасті галереї.

Каздан змінив тон:

— Виходь негайно! Поки я не застосував зброю!

Минуло ще кілька секунд, потім:

— Я тут…

Увімкнувши ліхтарик, Каздан спрямував його промінь на голос. Під облупленим низьким склепінням зіщулився, сидячи навпочіпки, чоловік.

Каздан чув, як клацають його зуби. Більше від страху, аніж від холоду.

Він повільно оглянув загнану в безвихідь жертву, ковзаючи променем світла від обличчя до плечей, від плечей до ніг.

Індус.

Молодик зі смуглявою шкірою і дуже чорним волоссям.

Проте очі у хлопця були зелені. Їхня райдужна оболонка мала якийсь надприродний колір, ніби він носив контактні лінзи. Ця прозорість була в дивній відповідності з басейном за їхніми спинами. Каздан подумав про креолів та голландців зі змішаною кров’ю, що жили на деяких островах басейну Карибського моря.

— Хто ти?

— Не бийте мене…

Каздан схопив хлопця і витяг із криївки. Одним посмиком поставив його на ноги. Шістдесят кілограмів наскрізь промоклого тіла — не більше.

— ХТО ТИ?

— Мене звуть… — Кашель урвав мову, але потім він докінчив фразу. — Мене звуть Назерудин Саракрамагата. Але всі називають Назер.

— Ти мене дивуєш. Звідки ти прибув?

— З острова Маврикій.

Екзотика тривала. Детектив-вірменин допитував жителя острова Маврикій у справі вбивства хормейстера-чилійця. Це вже був не допит, а радше розмова з тих, які ми називаємо «кухонними».

— Що ти в біса робив у Ґетца?

— Я прийшов забрати свої речі.

— Твої речі?

Тонка посмішка заграла на рожевих губах індуса. Посмішка, яку Казданові одразу захотілося розчавити ударом кулака. Він починав здогадуватися, про що йдеться.

— Я друг Віллі. Тобто Вільгельма.

Каздан перестав тримати його за одяг.

— Поясни, що ти маєш на увазі.

Молодик прийняв позу, яка викликала майже відразу. У його поведінці знову з’явилося щось від наполоханої тварини.

— Його друг… Його бой-френд, як-то кажуть.

Каздан терпіти не міг гомосексуалів узагалі, а психованих особливо. Він пильно подивився на свого бранця. Тонка талія. Тендітні суглоби, на руках браслети й персні. Низько опущені джинси. Деталей, що підтверджували його зізнання, цілком вистачало.

Подумки вірменин перетасував свої карти, адже умови, за яких відбувалася його гра, змінилися. Вільґельм Ґетц мав усі підстави бути дуже обережним у приватному житті. Педик із давніх-давен, він намагався приховати свою сексуальну орієнтацію як ганебну таємницю.