Читати книгу - "Лазарус, Світлана Тараторіна"

Олександр Петрович поглянув на Петюню, що ледь сягав йому грудей, потім перевів погляд на зніченого околодочного. Топчій втягнув шию і, як мале пташеня, крутив головою, вирішуючи, хто з двох — менше зло. Топчій, здавалося, і справді почувався винним, а горе-охоронець роздивлявся голі ноги і трощив насіння.

— І сліди, треба розуміти, злидня? — зі злобним задоволенням відзначив столичний поліціянт. А в душі зауважив, що довіряти нечисті державну службу — все рівно що мавпам одягати шеврони. Батько був правий. До погромної ночі 1892-го...

— З місця, де тіло знайшли, куди ближче — до закладу Гінди чи до Біологічної станції? — роздратовано запитав Тюрин.

— Лихо відділове! — околодочний з новим завзяттям напустився на злидня.— Відповідай благородію, коли тебе питають! А то пригадаю, як ти докази на Павла-мірошника згриз.

Злидень, ображено зиркнувши, демонстративно опустився навколішки і заходився нишпорити у траві.

— Півверсти що туди, що сюди,— проказав він і нарешті знайшов, що шукав. Витягнув з трави довгий блискучий ніж, усівся по-турецькому і відрізав шматок курки.

— А це що таке? — Тюрин витріщився на кавказький ніж у маленькій руці. Лезо тьмяно блиснуло.— Де ти його взяв?!

— Знайшов у очереті біля дороги, у піхвах був,— злидень аж припинив жувати.— Тудой, як до Гінди йти...

Топчій видер ножа, так-сяк витер об мундир і передав столичному сищику. Злидень покірно підняв з трави піхви.

— Здається, ми знайшли вірогідне знаряддя вбивства,— підсумував Тюрин, роздивляючись замащений у курячий смалець кинджал.

*

— Злидні, коли голодні, страшно люті,— намагався виправдати городового Топчій. Але Тюрин не слухав. Його захопила знахідка.

— Кавказький, не більш як десять футів,— зі знанням справи прокоментував Олександр Петрович. Здавалося, вже і забув про неприємну сцену біля верби.— Піхви і руків’я — з дерева, кістки і міді, а от лезо — зі срібла.

— З таким на упирів чи перевертнів добре ходити. Вбити не вб’ють, але крові поточать. У нас у Межі такої зброї не люблять,— Топчій майже з огидою покосився на ножа.

Тюрин схвально кивнув і вдруге з цікавістю глянув на околодочного.

— Так, срібло в руках упиря хіба димить. У мого батька був схожий. Отримав за операції на Кавказі проти чеченських демонів у 1860-му.

— Думаєте, ним водяник хлопчика поклав? — Топчій розсунув очерет, щоб краще роздивитися місце, де Петюня знайшов ножа.

— Водяник кинджалом? Дуже сумніваюся. Треба шукати власника.

Олександр Петрович зазирнув у зарості. Тут стежка прилягала до води. Поламані стебла вказували, що з дороги у хащі щось скинули. На землі виднілися круглі тонкі відбитки та сліди кількох ніг.

— За цією водою Біологічна станція, так, Парфентію Кіндратовичу?

— Так, а ще головна дорога до закладу Гінди,— Топчій, наслідуючи шефа, і собі уважно вдивлявся у стежину.

— Бачите, волочили когось,— оголосив сищик.— У воді немає. Мабуть, на сусідню дорогу або й на Біологічну станцію тягли. Пудів на три, не більше. Акурат як хлопчик.

— Тягли,— з розумним виглядом погодився Топчій.— Діжку. Менделиха вином торгує. А мо’ і живим соком з-під поли. З неї станеться. Мабуть, з чорного ходу завезли, а потім вирішили на ширшу дорогу перекинути.

— Вином? — Тюрин розчаровано поглянув на пучку. Якраз розтирав у пальцях забруднену в червоне грудку землі.

— Та ясно, що вино,— зрадів околодочний,— я людську кров за версту чую, перший у тому спеціаліст.

Столичний поліціянт окинув околодочного злим багатозначним поглядом.

— Але діжку з закладу Гінди тягли, а не навпаки. Ще й повну. Що ви на це скажете, грамотію?

— Mo’ перепродає, а мо’ доктору подаруночок? — стенув плечима околодочний.— Але якщо ніж водяника, і це він Ющинського порішив, то яке це має значення?

З того, як Топчій уперто приписував ножа аквусу, Тюрин зрозумів, що й околодочному нетерпеливиться закрити справу.

— А таке, що у нашій справі все має значення,— кисло відказав Тюрин, потер подряпину на щоці й жестом звелів іти до закладу відьми Гінди.

IV

Під немилозвучним ім’ям мадам Гінди ховалася вроджена відьма Ганна Іванівна Мендель. Сімейне життя шановної пані Гінди не заладилося. Її видали заміж за респектабельного заможного щезника. А що Київ багатий на відьом, Мендель не надто цінував подружнє ложе. Після гучного скандалу Ганна отримала як відступне ділянку на острові. І це була дуже вигідна угода. Щезник-проноза кілька років воював з містом за право отримати маєтність на Трухановому. За кілька років мадам Гінда здобула славу звідниці та вмілої господині розважального закладу «з хором, кабаре, ведмедями й циганами, а також різного ґатунку дозволеним ворожінням».

Будинок любощів відьми Гінди містився у двоповерховому дерев’яному особняку з різьбленими лиштвами і коником на даху. Коник виявився чудернацьким. Тваринну голову можна було роздивитися тільки анфас, якщо ж зайти до будинку збоку, коник нагадував оголену русалку.

— Теж не знає, хто він насправді,— посміхнувся до коника Тюрин.

Біля стіни закладу, наче солдати на відпочинку, вишикувалися діжки з-під вина. Двір вкривали численні сліди ніг. До закладу заїжджалися зі всієї Межі. Як Тюрин знав, бували тут і столичні.

Світлиця зустріла напівтемрявою, задушливим запахом конвалієвих парфумів, тютюну й кислого поту. Портьєри з червоного оксамиту затуляли двері у номери. Велике вікно під завісою виходило на річку. Під дахом стомлено позіхали підтоптані херувими. В їхніх очах читалася похмільна втома. У сонному промінні денного світла, що пробивалося крізь важкі гардини, виблискував ще брудний після гостей кришталь. На дні одного з келихів запеклася криваво-темна рідина.

«Упиря частували»,— подумав Тюрин. Він добре знав подібні заклади, але будинок розпусти Гінди вражав особливим шиком.

— Найкращий,— ніби прочитав його думки Топчій, і його очі заздрісно блиснули.— Мадам Гінда назбирала найгарніших лісниць, польовок, мавок із західних губерній і навіть має окремі вологі кабінети з русалками.

— Ви просто як завсідник, Парфентію Кіндратовичу. Нечисть приваблює? У столиці це, знаєте, вважається збоченням,— уїдливо зауважив Тюрин і опустив очі. На дні його валізи, що зараз лежала у готелі «Європейський», серед одягу ховалася сороміцька колекція фотокарток з людиноподібними жінками у відвертих позах — ще один подарунок Тамари. А та, своєю чергою, отримала колекцію у «татка», який і продав її до будинку розпусти. Тамара була повією і зберігала фотокартки як пам’ять про падіння. Те, що віддала їх Тюрину, мовою жовтобілетниць означало особливу прихильність.

«Татко» забрав її з Межі. У її великих темних очах була якась туга,