Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"

Їхали вони усю дорогу мовчки. Добре, що ця дорога займала лише хвилин сім.
   Під’їхавши до дому друзів, Айлі затремтіла.
   — Що ми робимо Мітчел?! Які ми після цього їм друзі?
   — Хороші. — Запевнив він її, бо так і гадав. — Ми потім все їм розповімо. Але згодом.
   — Як я буду брехати їм у вічі?
   — А як ти робила до цього з батьками?
   Вона посумнішала.
   — Я така… така… підла брехуха.
   — Іноді, від брехні нікуди не дінешся. Ти віриш у свою мрію, у тебе є свої бажання, ти не маєш завжди поступатись комусь. Тим паче, що ти хотіла все згодом розповісти.
   — Але, я їм не поступаюсь. Ціла родина збирала для мене кошти.
   — Айлі, коли це все закінчиться, я обіцяю допомогти тобі. Я продам будинок, і ти, як мій партнер, отримаєш свою частку.
   — Ні. Я сама впораюсь. — Вона незадоволено поморщила носика.
   — Айлі, я ж не даю тобі гроші просто так. Ми партнери. Тобі потрібна допомога і мені. Іноді, як виявилось, одному буває важко впоратись.
   — Це правда. Але гроші я не візьму.
   — Тоді угода зараз же стає не дійсною. — Попередив хлопець, та подивився на неї дуже серйозно.
   — Добре «коханий», я згодна.
   — От і добре «люба».
  
   Джессі сердилась вже майже двадцять хвилин, після того, як взнала історію Айлі та Мітчела. А Крейг дуже радів за друзів, та не міг не посміхатись.
   — Молодці! А таке було театральне знайомство! — він засміявся.
   — Так. — Відповів усмішкою на усмішку Мітчел. — Але, кохання така річ - саме знає, що і як зробити. Воно нас вибирає. — Він глянув на Айлі, та узяв її руку у свою. — Так люба моя?
   — Так, «коханий». — Айлі усміхнулась йому.
   — Ну як так можна?! Як?! Не розповісти мені?! — Джессі сердито глянула на подругу.
   Крейг підійшов до своєї коханої, та мовив:
   — Порадій за подругу. Досить на них налітати. Вони ж все розповіли зараз, ну днем раніше, днем пізніше, яка різниця?!
   — Добре. Добре. — Джессі набридло дутись і вона підійшла до Айлі.
   — Вибач, подружко. — Прошепотіла дівчина до подружки.
   — Все добре Айлі. Я рада за вас. Дійсно дуже рада.
   Айлі відпустила руку Мітчела та встала обійняти подругу.
   — Ну давайте щось вип’ємо за таку гарну подію. — Вишкірився Крейг.
   Мітчел та Айлі зустрілись поглядами, і з полегшенням зітхнули.
   Вечір проходив без казусів. Тобто брехня проходила добре. Під кінець посиденьок Мітчел звернувся до своєї «нареченої»:
   — Люба, ти мене проводиш?
   — Звичайно.
   Вдавана усмішка не покидала їхніх облич. Зоставшись біля дверей удвох, Мітчел сказав:
   — Вже щелепа болить шкіритись.
   — Звикай. Це тільки початок. — Айлі примружилась на нього. — Чи ти передумав?
   — Ні. Нізащо! Все, як ми і домовлялись.
   — Тоді до завтра.
   — Так. — Мітчел узявся за ручку дверей, а потім усміхнувся до дівчини. — А поцілунок на прощання.
   Айлі закотила очі до стелі, і зітхнувши подивилась на синьоокого.
   — Іди вже.  
   Він розреготався та цмокнув її швидко у губи.
   — Звикай, сонце. — Відчинивши двері, він вибіг по сходах, сів у машину та поїхав геть.
   Айлі облизала губи, та усміхнулась. Хоч щось хороше є у цій брехні. Навіть швидкі поцілунки Мітчела, змушують її серце калатати.
   Вона зачинила двері, та пішла до друзів, сказати їм на добраніч.

   Влігшись у ліжко, вона подзвонила батькам, і нагодувала їх новою порцією брехні. Як же їй було важко, вислуховувати від мами та від тата нотації. І зовсім не за те, що вона не розповіла, як буде жити з хлопцем. А те, що вона не поділилась радісною звісткою, про нові стосунки. І те, що вона закохана.
   Проговоривши цілу годину з батьками, Айлі поклала слухавку і одразу відрубилась.

   Мітчел приїхав до дому, та одразу пішов у душ. День видався насиченим. Але, як недивно, поки що йому подобається грати в цю гру. Але це ж тільки початок. Старенька дар мови втратить, як взнає новину. Саме цим Мітчел зараз і займеться.
   Вийшовши з ванної, він ліг у ліжко. Тримаючи у руках телефон, він набрав бабусю. Розмова була у двох словах. Все коротко та ясно. Хоча бабуся хотіла взнати подробиці, Мітчел сказав найголовніше – у нього тепер є наречена. Її звати Айлі. І вони кохають одне одного. Бабуся у відповідь сказала, що сама скоро все побачить на власні очі, коли приїде до них у гості. На що Мітчел сказав – «що вони з Айлі не можуть дочекатись її приїзду».
   Поклавши слухавку, хлопець забрався під ковдру та заснув.

Глава 6.

   Айлі сиділа у своїй кімнаті, та чекала з хвилини на хвилину приїзд Мітчела. Руки трусились, ноги вибивали дріб, а серце здавалось вистрибне.
   Це ж треба було вляпатись у таку брехню. Як вона так може обходитись з рідними? Ці думки не давали їй спокою. Але відступати вже за пізно. Перший крок був ще зроблений учора, коли вони з Мітчелом, збрехали своїм ліпшим друзям. А потім Айлі поділилась «гарною» новиною про свої заручини з мамою та татом. Назад ходу немає. Тепер, якийсь час, вона буде жити під одним дахом з синьооким красенем. І з його нестерпним характером. А ще у неї новий статус. Вигаданий, але все ж таки новий – «наречена». Наречена зухвалого, нахабного, гордовитого, самовпевненого хлопця. Але ж який він красень. Айлі зітхнула, та поринула у приємні спогади. Його губи, очі, голос – увесь цей арсенал зводив з розуму. А згадуючи поцілунок Мітчела, по її тілу і досі пробігають мурашки. Айлі потрясла головою. Ні. Ні. Ні. Він не для неї. Це просто гормони. Давно сама, тому стільки бажання прокинулось. От і все. Ось так вона пояснювала сама собі, чому саме, вона не може викинути той поцілунок із голови.
   Дівчина підплигнула на ліжку, коли почула, що у вхідні двері постукали. Саме так і стукало її серце. Айлі встала з ліжка, та оглянула кімнату. Це було її житло, цілих три тижні. Ці стіни стали для неї рідними. Тепер їй змінити не лише житло, але й свій статус. Хто б міг подумати, що цього зухвалого Мітчела, їй доведеться називати «коханий».
   Узявши в одну руку жовту валізу, а в іншу невеличку сумку, вона сказала кімнаті «бувай», та пішла у низ.
  Спустившись на перший поверх, вона зустрілась з синіми очима.
   — Привіт любий. — Усміхнулась Мітчелу Айлі.
   — Привіт сонце. — Він підійшов у притул, та цмокнув її у губи. Аромат ванілі знову задурманив голову. — Давай допоможу. — Узявши її валізу та сумку, він попрощався з Джессі та Крейгом, та пішов до машини.
   — Не прощаємось. — Айлі усміхнулась. — Я вам обом дуже вдячна. — Дівчина закліпала очима, проганяючи сльози. — Дякую, що ваш дім дійсно став моїм. Я почувалась тут, як вдома.
   — Айлі, це завжди твій дім. Тобі тут завжди раді. — Джессі теж розрюмсалась, та обійняла подругу. Айлі відповіла такими ж міцними обіймами.
   — Ви ж не на рік прощаєтесь, дівчата. — Весело сказав Крейг.
   Обидві голови були повернуті на хлопця. Невдоволені обличчя дівчат, говорили самі за себе.
   — Хлопцям цього не зрозуміти. — Фиркнула Джессі.
   — Але у чомусь Крейг правий. — Засміялась Айлі. — Ми ж сьогодні побачимось.
   — Так. Але вечері ми вже будемо балакати по телефону, а не у тебе в кімнаті.
   — Так. — Сумно сказала дівчина. — Але ж я зовсім поруч буди жити. Все буде, як завжди.
   — Так! — вже веселіше мовила Джессі. — Біжи, вже Мітчел зачекався.
   — Так, так. Все побігла. — Айлі стоячи у дверях, мовила. — До зустрічі.
   Крейг та Джессі в один голос попрощались.
   Вибігши на вулицю, вона обернулась, щоб помахати друзям. Ідучи, та дивлячись у інший бік, вона наскочила на Мітчела.
   — Ой. — Вимовила вона, опинившись в обіймах шотландця.
   — Ой. — Піднявши одну брову, він сказав. — На нас дивляться Крейг та Джессі, тому сонце, починаємо гру.
   — Що? — відповіді вона не почула, вона її відчула.
   Губи Мітчела легко торкнулись її привідкритих вуст. Провівши язиком по її нижній губі, він увірвався ним у солодкий рай. У нього наче дах з’їхав. Її губи, викликали стільки бажання. Уся нижня частина тіла, інстинктивно реагувала на їхній поцілунок. Йому подобалось те, що вона не вагаючись, відповідала на його дії. Язичок Айлі був не таким вже і невинним. У принципі, як і тоді, коли вона сперечається.
   Айлі підняла свої руки йому на потилицю, і доки відповідала на шалений поцілунок, пестила його волосся та шию. Він тихо застогнав, коли її пальчики провели від потилиці до ключиці. Айлі усміхнулась йому у губи, і він трохи відсунувся. Злякавшись власних емоцій, він сказав:
   — Поїхали вже.
   — Ага. — Задихавшись, вона сіла в авто, подякувавши Мітчелу, який допоміг їй сісти, відчинивши дверцята.
   Мітчел махнув головою на її вдячність.
   Помахавши друзям з вікна машини, вони поїхали до її нового дому.
   Начебто забувши, що щойно відбувалось, він як ні в чому небувало, запитав:
   — Ну, що Джессі розпитувала тебе про нас? А батькам вже сказала?
   — Так. Ми з Джессі, доки складали мої речі до валізи, обговорювали наш із стобою підпільний роман. — Вона посумнішала. — І батькам я вже встигла набрехати. Але добре, що вони хоч зраділи почувши, про мого «нареченого». Хоча якщо чесно, ти для них просто мій хлопець. Їм ще доведеться почути нову порцію брехні.
   — Айлі, тільки не передумай. Я розумію тобі важко, але ми домовились.
   — Я ж пообіцяла. І куди тепер я подінусь з цього «човна».
   — От і добре.
   Айлі поглянула на нього. Його гарний профіль зачаклував її. А коли погляд прикували його губи, вона облизала свої. Згадуючи їхній поцілунок, низ живота охопила солодка млість, і вона інстинктивно звела ноги.
   Мітчел відчував її погляд на собі. Він би теж із задоволенням поглянув на її гарненьке обличчя. Та що там казати – вона красуня. А ці губи. Ммм. Ванільна насолода. Він замислився не на жарт, у його думки прокрались сумніви, що до її розмірів. Коли він щойно її обіймав, вона не була такою… такою… «пандою». Хоча, подивитись на неї – вона все ж таки не «крихітка». Проте, ці губи, очі, коси і аромат її шкіри йому були, ой як до вподоби.
   Він повернув голову у її бік, і цим змусив дівчину зашарітись.
   Айлі розгубилась та опустила очі на свої зціплені руки, які покоїлись на колінах.
   — Я хотіла дещо тебе попросити.
   — Слухаю.
   — Якщо ми вже будемо жити разом… — дівчина зам’ялась.
   — Кажи Айлі.
   — Ти можеш не водити дівчат додому.
   — Айлі, я звичайно… не найкращий з тих, кого ти знаєш, але я б так ніколи не вчинив. Зараз це буде так само твій будинок, як і мій. І на термін доки ми «разом», навіть на невизначений, я ніколи не приведу дівчину у дім, доки у ньому будеш ти. — Він усміхнувся і додав. — Бажано тобі теж не водити хлопців. — Він розреготався, бо був упевнений, що він єдиний кого вона тут знає.
   — Дякую. — Вона знервовано усміхнулась та спитала. — А чого ти засміявся?! Ти гадаєш у мене не може бути стосунків? Якщо я не у твоєму смакові, це не означає, що і у інших він теж такий поганий.
   — Ну і гостра ти на язик, Айлі. — Він знову засміявся. — Вибач, якщо я тебе образив. Я не те мав на увазі. Я просто знаю, що ти нікого окрім мене та Крейга, тут не знаєш. — Пояснив він.
   — Так, це правда.
   — Тоді мир? Хоча б на час нашої змови. — Його усмішка засяяла, немов гірлянда на ялинці.
   Айлі без вагань промовила:
   — Мир.
   — Тоді люба, треба це скріпити поцілунком. — Серйозно сказав шотландець, а в середині тішився своєму дотепному жарту.
   Айлі потяглась до нього, і він важко ковтнув, не очікуючи такого повороту. Дівчина тим часом, просто встигла цмокнути його у щічку. Мітчел не показав свого розчарування, але йому було шкода, що її губи не торкнулись його.
   — За цим поворотом зараз буде наш будинок. — Мітчел подивився на неї, а потім знову на дорогу.
   Дівчина зітхнула, наче перед екзаменом.
   — Дім, милий дім. — Усміхнулась вона. — Вау! Нічого собі! — Айлі відкрила рота, побачивши двоповерховий будинок. — І ти не хочеш тут жити?! Брехати сім’ї, щоб продати цю красу?! Ну ти і даєш Мітчел. — Її подиву не було меж.
   Мітчел просто відповів:
   — Кожному своє.
   — Вибач, це не моя справа.
   — Все гаразд. Ти нічого такого не сказала, щоб вибачатись. — Він відчинив дверцята, та обійшов авто, щоб допомогти Айлі.
   Він відчинив її дверцята, та подав руку.
   — Дякую. — Айлі торкнулась його руку, і їх вдарило струмом у прямому сенсі цього слова. — Ай! — зойкнула дівчина та засміялась, а разом з нею засміявся і Мітчел. Він знову подав руку. — Ще раз дякую. — Їхні руки зустрілись так, само як і очі. Айлі встала навпроти нього, і щиро усміхнулась. Її очі засяяли.
   Хлопець на мить завмер. Він вдивлявся у її смарагдові очі, та не очікувано сам для себе, простягнув руку, та забрав прядку волосся, яке спало їй на чоло. Айлі проти нього така маленька, така беззахисна – але це до тих пір, доки вона мовчить. Він запросто міг би її зараз поцілувати, але цього не варто робити, він це розумів. Як немає потреби грати в гру, не варто робити такі дії, які будуть їх зближувати.
   — Будь ласка. — Відповів він.
   Айлі відпустила його руку та пройшла трохи далі. Доки Мітчел діставав валізу та сумку з авто, дівчина роздивлялась будинок.
    Будинок розташований на окраїні містечка. Довкола затишно, і нема жодного будинку окрім нього. Дім з добротної бежевої цегли, з сірою покрівлею та огорожею довкола. На першому поверсі багато невеличких віконець, та гарні білі двері, які так і запрошують увійти. На другому поверсі розташувались маленькі вежі, у яких такі ж самі віконця, як і у низу. Це дивовижне, сімейне гніздечко прикрашали висячі троянди, які оплітали де-не-де дім. Довкола ж було неймовірне буяння квітів: жовті, рожеві, бузкові, блакитні, червоні та білі рослини дарували неймовірні пахощі. Шкода тільки, що садок потроху занепадав за відсутності хазяйки. А теперішньому господареві – мало діла до цього будинку, не те, що до садка. Але садок і досі цвіте – ото ж, врятувати усе можливо. І не тільки квіти – але і їхнього господаря, який так само потребує ласки, ніжності й тепла. Від цих думок Айлі осяяла.
   — Тут, дуже гарно. Та спокійно. — Дівчина набрала повні легені повітря, та видихнувши, усміхнулась всьому всесвіту.
   — Можливо. — Мітчел пройшов повз неї, та обернувшись гукнув: — Пішли вже. В тебе буде багато часу помилуватись цим усім.
   Айлі слухняно пішла за ним.
   Він поставив валізу на ганку, та відчинив двері.
   — Як же тут гарно. — Айлі не припиняла усміхатись. Мітчелу було не зрозуміло, що вона тут такого бачить.
   — Прошу. — Він запросив її у дім. — Це тепер твій дім, «моє» сонце.
   — Дякую, «коханий». — Вона пройшла у середину, і трохи посумнішала. Оселя була майже порожня. Перед її очима відкривалась вітальня, але там було лише два крісла та столик.
   — Де настрій загубила?
   — Там де ти меблі. — Кисло відповіла вона.
   — У кімнатах все є. — Він хитро усміхнувся. — У нашій спальні є і ліжко, і шафа, і комод і…
   Айлі з круглими очима від почутого, перебила його:
   — Наша спальня?! Еее ні! Ми так не домовлялись.
   — Зараз ми будемо у різних кімнатах, але коли приїде моя бабуся, ти будеш зі мною у моїй спальні.
   — Ні.
   — Так. Не хвилюйся, ти будеш на ліжку, а я постелю собі на підлозі. От і проблема вирішена.
   — А чому не можна у різних кімнатах бути?
   — Тому, що моя бабуся знає… що…що… ти повинна бути не тільки у моєму серці, але й у ліжку. Повір, вона здивується і не повірить, якщо ми будемо у різних кімнатах.
   — Звісно – «не лише у серці, але і у ліжку». — Повторила вона, його слова.
   — Саме так. — Він пішов по сходах, і на одній із них обернувся. — Пішли покажу, де твоя кімната.
   Айлі невпевнено запитала:
   — А можна потім подивитись на кухню?
   — Навіщо тобі мій дозвіл. Ти хоч при бабусі, так не спитай нічого. Ти зараз хазяйка тут. — Він піднімався і говорив: — Зрозуміла?
   — Так.
   Дівчина пішла за шотландцем на другий поверх. Коли двері її теперішньої кімнати відчинились, вона усміхнулась. Вона не очікувала, що тут буде геть не так, як у вітальні. Мітчел казав правду, у спальні є усе. Кімната дуже мила та світла.
   Біля стіни, посередині кімнати розташувалось величезне ліжко. На ньому гарна постіль, світло-бежеві подушки, ковдра, а зверху плед у традиційну шотландську клітинку. Три стіни так само пастельних відтінків, а стіна де стоїть ліжко - шпалери у ніжну квіточку та листочки. Неподалік ліжка, комод, шафа та дзеркало. Вікно гарно прикрашене такими ж завісками у клітинку, як плед на ліжку.
   — Ну як?
   — Гарно. Така мила кімната. — Щиро сказала Айлі, пройшовши у кімнату.
   — Я радий, що тобі ця кімната до вподоби.
   — А чия це була кімната?
   — Моїх батьків.
   — А де вони зараз? Вони теж приїдуть?
   — Ні не приїдуть. — Він проігнорував перше запитання.
   — Ти часто з ними бачишся? — цікавість дівчини, була безпосередня та наївна
   — Ні.
   — Розповіси щось про них?
   — Ні. І взагалі, досить розпитувань. — Розізлився він, та гримнув на неї.
   Айлі оторопіла.
   — Вибач. — Її сяюча посмішка зникла. — Тоді може не будемо зовсім спілкуватись?
   — Це ти вибач. — Він важко ковтнув. — Я не хотів. — Мітчел поставив валізу та сумку на підлогу, і глянувши на Айлі сказав: — Ванна поруч з твоєю кімнатою. Їх у домі всього дві.
   — Всього?! А що має бути більше? — засміялась вона і до неї, повернувся гарний настрій. — Мені і одної ванної буде досить.
   — Це добре. — Усміхнувся він і їхні очі зустрілись. Він прокашлявся і додав: — У ванній є чисті рушники, я все підготував. Вона у твоєму розпорядженні.
   — Дякую.
   — Нема за що. — Мітчел пішов до дверей, але на мить зупинився. — Дякую, що погодилась на мою пропозицію.
   — Не варто. Ми в однаковому положенні. Ми квити.
   — Все одно дякую
   — І тобі.
   — Я буду на кухні, якщо захочеш спускайся я все покажу.
   — Добре. Через декілька хвилин буду.
   Мітчел вийшов з кімнати, та прикрив її двері.
   Айлі підійшла до дзеркала, та глянула на себе. Величезний, синій светр робив з неї ту ж «панду», про яку казав Мітчел. Але це вже її гра. Вона не буду знімати величезних светрів, щоб довести шотландцю, що їй не потрібні спортзали. І вона зовсім не уступає його кралям. Але поки що, йому зась це взнати.
   Дівчина подивилась на валізу, яку треба було розпакувати, проте це вона зробить трішки пізніше. Її у низу чекав Мітчел.
   Айлі спустилась на перший поверх, та зайшла на кухню.
   — Тут затишно. — Промовила дівчина.
   Мітчел стояв обличчям до вікна, коли ж почув голос Айлі, обернувся.
   — Так.
   — А можна, я буду тут готувати?
   Він засміявся. А дівчина з подивом подивилась на нього.
   — Спитала дівчина у холостяка. — Саркастично сказав він. — Звичайно можна. У мене вже давно стали друзями різні забігайлівки та швидка їжа.
   — От і добре! Люблю готувати.
   — Я думав ти кондитер.
   — Так і є. Але готувати люблю різне.
   — А улюблена спеція напевне – ваніль?!
   — Так! А звідки ти знаєш?
   Він зам’явся, але дивлячись їй у вічі твердо мовив:
   — Ти пахнеш нею.
   Айлі зашарілась у ту ж саму мить.
   — Я її не відчуваю.
   — Мені подобається. — Мітчел прокашлявся та додав, змінюючи тему: — Подивись якого посуду бракує, і я дам кошти на них. Треба до бабусиного приїзду створити затишне, сімейне гніздечко.
   — Добре.
   — Мені треба іти. Мене чекає робота.
   — А де ти працюєш? Чим займаєшся?
   — Я будую парусні яхти.
   — Вау!
   Мітчел усміхнувся.
   — А ти, чим будеш займатись?
   — Я піду до кондитерської. Там ще багато роботи.
   — О якій годині ти будеш збиратись іти додому?
   — Десь о шостій.
   — Тоді я заїду по тебе.
   — Не варто.
   — Варто.
   Айлі зрозуміла, що це теж входить до гри.
   — Але все ж таки тримай ключі. — Він дістав їх із кишені, та простягнув руку. Вона відкрила свою маленьку долоньку, і він поклав до неї ключі.
   — Дякую.
   — Це ж твій дім «десертик». — У Мітчела вирвалось назвати пестливо її саме так.
   — Це вже цікаво «любий».
   — А ти проти, щоб я тебе так називав? — Мітчел швидко додав: — Бабусі сподобається, якщо ми будемо лагідно називати одне одного.
   — Як хочеш так і називай. — Чесно відповіла дівчина.
   — Домовились. — Він усміхнувся та запитав: — До речі де ти узяла мій номер телефону? Мені цікаво.
   — У Джессі на столику лежить записна книжка, і на всякий випадок записала твій номер.
   — На всякий випадок? — він лукаво усміхнувся та підняв брову.
   Айлі розчервонілась і швидко промимрила:
   — Ну бачиш, все ж таки настав такий випадок.
   Коли Айлі записувала його номер, вона навіть не гадала, що погодиться на таку авантюру. Їй просто хотілось у той момент, щоб його номер був у її телефоні. От і все пояснення.
   — Ага. — Засміявся він.
   — Мені пора на роботу. — Не зустрічаючись з ним поглядом, Айлі пройшла біля нього.
   — І мені. Нам до речі по дорозі. Я тебе відвезу «десертик».
   — Я тільки візьму сумочку, мій «любий».
   — Тоді чекаю у машині.
   — Добре.