Читати книгу - "Чи є життя після весілля?, Ліра Куміра"

Портальна зала штабу зустріла нас цілковитою тишею, яку ми не поспішали порушувати. Ірміан осторонь віддавав останні розпорядження своєму помічникові, а Рін сумно косився на свою невгамовну дружину. Все ж хоч би як він довіряв моєму чоловікові і стражникам, що йшли з нами, думаю, хлопець мріяв посадити свою драконицю під замок і нікуди не випускати, схожим поглядом і мій лорд мене часом обдаровував. Але обидва чудово розуміли, що таких, як ми, в неволі небезпечно тримати, адже ми можемо перегрітися, і в один не дуже прекрасний для оточуючих момент вибухнути.
Останні приготування виконані, всі накази роздані і ось ми вже готуємося до телепортації в шостий форт, звідки до самого кордону Пустоші.
Ніде не затримуючись, ми вирушили в царство снігу, де панували ніч та вітер. Магію ми припинили відчувати ще дві години тому. Спочатку мені було трохи незвично і страшно, але незабаром і ці відчуття зішли нанівець.

- А чому ми висунулися не вранці? – я наздогнала чоловіка, який недавно переговорив із передовим загоном.

- Зараз найменше від нас «фонить», і є ймовірність пройти небезпечну ділянку непоміченими, - якщо він вирішив, що зміг мені пояснити причину, то поспішу засмутити Ірма, після його слів стало ще незрозуміліше.

- А хіба його не можна просто оминути? - Ділянка - це ж не вся Пустош. До того ж, якщо знати його розташування. Логічно ж, правда?

- Якщо ми його не пройдемо, часова петля почне звужуватися, - кхм... А може ну їх, ці розпитування?

- Загалом у темряві пробігаємо цю пустоську гидоту і далі буде простіше? - Можна ж і більш просто говорити?

- Щось типу того, але не факт, - ну гаразд, вдаю, що до мене дійшло.
Далі ми знову продовжили шлях мовчки, а я трохи сповільнилася, порівнявшись із зосередженими Христиною та Амелією, такими дівчат я бачу вперше, схоже на них місцевість так діє.

* * *
Перший привал зробили на світанку, коли несміливе сонце пофарбувало край небосхилу. Взагалі тут на Півночі дуже рідко буває ясно, тому ми сприйняли хорошу погоду як знак. Перекусивши поспіхом, усі перевірили свою поклажу і вже почали збирання, як раптом один із стражників передового загону помахав моєму чоловікові, закликаючи того на щось подивитися.

- Що там? — спитала, як тільки Ірміан повернувся до нашої групи, всі відразу ж подивилися на свого командира, намагаючись почути те, що він скаже.

- Крижані леви, пройшли тут десь годину тому, рухаються в нашому напрямку, - подруги переглянулися, що не приховалося від мене, і я наблизилася до них, сподіваючись, що вони мені повідають більше подробиць, але Христина лише похитала головою, прошепотівши одними. губами: "Потім".
Відразу ж згадався дурний дитячий жарт:

«- Знаєш як зацікавити дурня?

– Як?

- Потім розповім".

Приблизно так я зараз і почувалася.
Хоча варто було мені придивитися до стражників, які тепер йшли парами, діставши з чохлів свою зброю, як я зрозуміла, що справи не дуже. Ні, я, звичайно, чула, що Пустош – не місце для прогулянок, але навіть і не думала, що все настільки серйозно.
Після знайдених слідів усі розмови відразу затихли, і стражники «перемовлялися» між собою лише знаками. Ми ж так і зовсім намагалися бути непомітними, щоб не тільки не заважати чоловікам, а й по можливості уважно стежити за навколишнім середовищем.
Першою зупинилася пара ліворуч від мене і почала подавати якісь сигнали іншим. Вони тицяли вперед руками і показували три пальці. Невже попереду три леви? Але де вони? Я як не намагалася розгледіти хижаків, переді мною був лише один сніг.
І я так би і дивилася на всі боки, якби випадково не помітила рух справа. Ледве не крикнула, але вчасно зупинилася, помітивши попереджувальний кивок свого чоловіка.
Нам протистояли бездоганні мисливці. Забарвлення їхньої вовни було білим, і тому повністю зливалося зі сніговим полотном навколо. І якби не уважність стражників, ми могли б стати легкою здобиччю для величезних кішок, які наблизилися до нашої компанії за лічені секунди.
Нас із дівчатами тієї ж миті оточили зосереджені воїни та приготувалися захищати.

- Матуся, - прошепотіла одними губами, розглядаючи масивну тушу хижака, що крокував нам назустріч.