Читати книгу - "Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу"

...дідусь, дядько моєї мами, жив роками на самоті, був трохи дивакуватим, сусіди нас попередили, поїхала я, одразу й не впізнала його, але він так постарішав за такий короткий час, не будинок — руїна, від самого тхнуло жахливо, спершу він поводився агресивно, потім заспокоївся, наче врешті допетрав, хто я йому, «а, це — ти!», це — ти, повторював, я розчулилася, подумала, що він мене впізнав... «багато років її не бачив», сказав сусідці... це ж моя мама, каже, Елені, так мене назвав

Його помістили в спеціальний заклад, (іронічно) яка розкіш! Я була там лише раз чи двічі, там він і помер, але я зареклася туди навідуватися, там було багато літніх людей і я їх боялася, боялася їхніх пустих поглядів, коли ти входила, вони кидалися до тебе, наче хотіли... щось сказати, щось почути... останнього разу, коли я там була, мене схопила за руку якась стара і стисла її щосили, вона була дуже худа, але стисла сильно, аж боляче, і сказала «Христос воскрес!», надворі був серпень!, а вона «Христос воскрес» і «Христос воскрес», мені стало боляче, і я зойкнула, прибігли санітари, а вона не спинялася, «Христос воскрес?», розлютилася, вони не могли розтиснути її руку і відірвати від мене, «Христос воскрес?», і тоді я збагнула, що вона не вітає мене цими словами, а питає, чи воскрес Христос, вона запитувала мене...

(спиняється спантеличена, дивиться довкола, охоплює поглядом кімнату, наче читає щось на білих стінах, на стелі)

Слова, певно, були моїм життям, слова, я знаю їх, уявляю їх, відчуваю та бачу довкола, безліч книг, невже я їх усі прочитала? і всі ці нотатки тут і там, невже це я їх лишила? але їх так багато, не може такого бути, що це могло б означати? так багато слів! колись я, певно, могла їх пригадати, але зараз усе плутаю, що більше спливає часу, то плутанішим усе стає, так, я гублю слова, забуваю останнім часом, усе забуваю... (кричить) так багато книжок... так багато слів, чи справді вони всі нам потрібні? я гублю свої слова, але, гублячи їх, я втрачаю себе, гублюся, як жити у світі без слів? без слів неможливо, вони були моїм життям, стабільним, виваженим, як самі мої слова, а тепер вони тікають від мене, наче хтось відкрив моє вікно і їх підхоплює вітер чи ще гірше — хтось їх спеціально стирає, тримає гумку і тре, і разом з ними стирає моє життя і... і коли не лишиться, що пам’ятати про себе, як тоді існувати? тоді навіщо жити? жити? ось так?

(піднімає з підлоги світлину, дивиться на неї, пригадує) я зодягалась у все червоне, довгі сукні, як пеплоси в античній трагедії, а червоні, бо наче кров, і все довкола мене теж червоне, і я говорила до своїх дітей, їх тисячі, неохопний натовп, доки сягав погляд, і це все були мої діти, а прямо переді мною двоє на колінах, щоб слухатись мене, і ці були моїми дітьми, як і тисячі інших, усі вони — мої, говорила до них, власне, кричала, репетувала, але вони не слухали, гинули переді мною, убивали одне одного, різали одне одного, а я зверталась до них, власне, говорила до відтятих ніг, відрізаних голів, розтрощених облич, зупиніться, волала я, як волаю зараз, ви всі мої діти, беріть моє, і я виривала та роздавала шматки себе, руки, ноги, груди, але продовжувала бути неподільною і гукати «не вбивайте одне одного, беріть моє», і роздавала шматки себе, щоб вони їли, але ті вгризалися в мене і продовжували вбивати одне одного, чому вони це роблять? і я говорила далі з відтятими ногами, з відрізаними головами, чому вони вбивають одне одного? чому забувають? вони забувають, що завжди вбивають одне одного, і нічого не змінюється, завжди взаємно знищують себе, завжди забувають, чому вони забувають?

(бере одну за одною вирізки з газет, читає нерозбірливо, гарячково, майже в шалі, переплутуючи слова)

Тридцять п’ять осіб загинули вчора, інші 60 зазнали поранень.

Серед мертвих було двоє неповнолітніх 15-ти і 16-ти років.

«Технічною помилкою» назвали загибель 18 цивільних осіб, більшість яких була дітьми.

Сто шістнадцятеро дітей загинуло від початку року.

Внаслідок чого декого з пасажирів розірвало на шматки.

Кількість жертв спланованої низки вибухів сьогоднішньої терористичної атаки сягнула 143 осіб.

З лікарні повідомили про 88 загиблих і 105 поранених.

(пауза, читає повільно, охоплена жахом) Убиті лежать перед нами, кинуті абияк на землю, подружжя, двоє діток 4 і 6 років, хлопчик, дівчинка та бабуся... Вони обійнялися та притулилися голівками одне до одного. Схоже, їх убила одна й та сама куля. Я припустила, що вони, певно, бачили, як убивці вбивали їхніх батьків і перелякані обнялися

(зупиняється. Змінює тон. Пригадує діалог — його наведено далі. Розмова точиться між нею і молодим чоловіком, який з’являється несподівано)

ЖІНКА (приязно): Проходьте, будь ласка.

(копіює голос молодика): Дякую.

ЖІНКА: Щось замовлятимете?

МОЛОДИК: Ні, ні. Не потрібно. А це що? Збираєте...

ЖІНКА: Ось це? Деякі нотатки. Так, нотатки. Ну, власне мали б ними бути... Бачте, останнім часом мені здається, що я забуваю та... хай йому грець. Але, як ви вже спитали, чим же ще це може бути? Знаєте, це... клапті... (усміхається з натяком) клапті життя, так, от що це... нотатки життя, папірці, розкидані то тут, то там. (різко) А ви симпатичний!

МОЛОДИК (розгублено): Ммм... Дякую!

ЖІНКА: І такий дужий. Тренуєтеся? Певно, так. Колись і я тренувалася.

МОЛОДИК: Так, я займаюсь спортом. Утім не так уже й часто.

ЖІНКА: У вас сильні руки. Дайте глянути. Вони могли б міцно стискати когось в обіймах (посміхається до нього). Але — ні, кому нині потрібні ті обійми? Вони могли б зробити чимало кориснішого, наприклад, здавити комусь горлянку.

МОЛОДИК (здивовано): Не розумію вас.

ЖІНКА (по-змовницькому): Саме так. Зараз усе може статися дуже просто, і так само просто скінчитися... кінчається та заспокоюєшся собі. Але й для цього потрібна сила. Багато сили. Знаєте, кажуть, що найсильнішим інстинктом у житті є інстинкт самозбереження (пауза). Кажуть так. (змінює тон) Щось замовите?

МОЛОДИК: Ні, я поспішаю... і... здається, не дуже вас розумію.

ЖІНКА: Що, ви сказали, продаєте?

МОЛОДИК: Я не продаю, я показую покупцям демонстраційні зразки нових товарів гігієни.

ЖІНКА (з ентузіазмом): Гігієни? Колись я дуже стежила за гігієною, тепер — куди вже? Зараз принесу щось випити.

МОЛОДИК: Не треба.

ЖІНКА (різко): Принесу.

(світло лишається лише на