Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Дуб уперся головою В піднебесся. І з тривоги Чайка б’ється над водою, Чайка просить допомоги...

Значить, буря! Добре бачу, Як злетів сміливий сокіл, Він крилом шугнув гарячим В сизі тучі.

Він широкі

Груди виставив супроти Бурі, і дощу, і тучі:

— Ой ви, вітрові широти,

В грозовому повнозвуччі.

Молоде крилате тіло Біля хмар у грізній лині,

Там дощі не замутили Бистрі очі соколині.

Линь же вгору! Рвися вгору! Тисне у тугих долонях, Птиця пада в надвечір’я, Серцем бойовим холоне.

Сльози капають горючі За безсилля, за утому,

Сокіл падає від тучі Поблизу аеродрому.

— Ви, шляхи мої високі, Незавершені польоти! —

...І зустрівся збитий сокіл В надвечір’ї із пілотом.

Той поніс могучу птицю Над струмками голубими, Дав напитися водиці, Соколині груди вимив.

— Пий з руки моєї воду,

Та не падай перед боєм! Птиці ж ми одного роду І брати, мабуть, з тобою.

Так сказавши, до кабіни Увійшов пілот суворо,

І рвонулася машина Від землі до туч — угору!

Мій товаришу пілоте,

Щоб тебе ця ніч не збила, ...Хоч вітри ідуть супроти,

Та незламні наші крила!

НАПИШУ ЛИСТА...

Встали, мамо, хлопці на світанку Двісті нам кілометрів їзди!

Нам дороги переходять танки,

А за ними бронепоїзди.

Ну, а потім,— ти не знаєш нас тут, Друзі, що про них тобі писав,, Повели крилаті і сріблясті Літаки під самі небеса.

Над поля й колгоспні сінокоси, Біля хмар, до ранньої зорі.

Йдуть дівчата на осінню просинь, Очі підіймаючи д’горі.

А тополі руки простягають,

Щоб зрівнятись з золотом стогів;

І з колгоспів, і з полів, і з гаю Нам пісні назустріч дорогі!

Щоб ти знала, мамо, як це добре, Як це добре,— ти повір мені,

Що піснями розцвітає обрій,

Хмар важких немає в далині.

І злітає високо над світом Наша, мамо, слава молода! Повертаємо з походу молодими, Перевірені і спаяні.

І я

Пісню виллю, щоб цвіла родима Батьківщина зоряна моя!

ІЗ ЗБІРКИ «ЛІРИКА», 1938 р.

ТОВАРИШУ СЕРГО

Покірне і сиве волосся Лягло на високім чолі.

Так рано тобі довелося Навіки спочити в землі.

І стомлене серце не стука,

І голос не кличе в бої,

На груди положено руки, Натруджені руки твої.

Смагляві, налиті, робочі,

Людей піднімали вони,

В сибірські у каторжні ночі Зривали важкі кайдани. .

Не мліли, не гнулись ні разу, Ніколи, ніде на віку —

На сніжних вершинах Кавказу, На зоряних вишках Баку.

Ті руки знамена єдині,

Як сонце, несли на мечах У грізних степах України,

В царицинських темних ночах.

Затиснуто губи суворо,

Спокійне високе чоло,

Велике, незміряне горе На груди народу лягло.

І горе те в пісні у мене Тріпочеться болем своїм...

Ти чуєш, як віють знамена Над прахом безсмертним твоїм!

Безсмертним по крові і плоті Пошану народ віддає,

Ти чуєщ: гудуть самольоти,

І в кожному — серце твоє!

Велике, гаряче,- огнисте, Зігріло підхмарні краї,

Ти чуєш: ідуть трактористи Як діти любимі твої!

За ними на східнім просторі Танкісти гримлять по землі, Ти чуєш: на синьому морі Співають твої кораблі...

Не можеш ти вийти із бою, Віддати землі свою кров... Як наше безсмертя, з тобою І слава, і труд, і любов.

УЧИТЕЛЬ

Під літнім широченним небокраєм Мене стрічають друзі і знайомі,

І кожен добрим словом пригощає, Пахучим хлібом, яблуками в домі. Навік ту дружбу, чесну і єдину,

Не розіб’є огонь у громовину.

Жнива, обжинки, гомонить Славута, Ми сядем в круг над рідною рікою,

І світла чарка, сріблом перекута, Обійде круг в розмові, в супокої. Батьки згадають бойовії рубки, Дівчата заворкують, як голубки.

Будь славен, день багатого врожаю, Прозоре небо, підіймайся вище!

Як дід Охрім, інспектор, виходжає, Про молотьбу згада на токовищі, Згадає случай дівчина Ганнуся, Смішне — переказати не беруся.

А ти, що заглядівсь на чорноброву, Славетний конюх, що задумав мрійно? Чому не вкинеш слова у розмову,

Вона була б жвавішою подвійно.

— Та що казать? Хороші в мене коні,

Там, як то кажуть, грають на припоні.

І він сміється. Дуб схиляє віти,

Любиме дерево мого народу,

Ще сотні літ гіллям йому шуміти,

Глядіть любов і віять прохолоду,

Було від куль побите його віття,

Він щастя зрить, забувши лихоліття.

Повз яворину, теж, мабуть, столітку,

Де над водою сквітло надвечір’я,

В брилі широкім, сплетенім улітку,

Іде учитель на круте узгір’я,

Трохим Іванович іде, не перемріє,

Вітається і пізнає:— Андрію!

Школярських днів нам не забуть ніколи, Не проказати їх, не проспівати,

Як бігали з торбинками до школи У грізний рік,„у славний рік двадцятий. Забувши сміх, і примовки, і жарти,

Ми слухали, схилившися на парти.

Трохим Іванович звіряв писання,

Знання Шевченка, множення таблицю,

А за вікном підводилось світання,

Нового світу блиски громовиці,

До заходу котилась темна туча,

І їхали будьоннівці до Збруча.

Осіннім дням ішла зима на зміну,

Морози кріпшали несамовито,

І ми несли до школи по поліну —

Учителю кімнатку протопити.

Трохим Іванович, над нашою рікою Я все скажу і серце заспокою.

В руках тремтіли древні окуляри,

Сльоза в очах стояла, то ще лихо!

А ви — «Ой наступає чорна хмара»— Любиму пісеньку співали тихо.

І нас приймали часто по дозвіллю,

Всі чай пили, без хліба, але з сіллю,

Мовляв, усе як треба. Преспокійно Ви ставили відмітки нам і дати.

Пройшли літа і гаряче, І мрійно,

І я не хочу в спогадах витати,

Бо часто, хто в піснях не має вдачі, Береться славить дні свої дитячі.

І тиха осінь, мрійна, яснолиста,

Несла в серця надію і тривогу,

Як ми пішли учитися до міста І вчитель нас проводив на дорогу, Потиснув кожному смагляву руку:

— Учіться ж добре! — мовив на розлуку.

І ми пішли, палкі, веселозорі,

За нами сонце і тривожні хмари А він стояв на синьому просторі І вслід зорив крізь древні окуляри.

Хоч кожен з нас пройшов доріг немало, «Учіться ж добре!» в душу нам запало.

І ми послухали, і ми учились,

Цю істину взяли собі навіки,

Щоб нам життя оберігали крила,

Всю землю, молоду і яснолику,

Щоб наш учитель щастя мав доволі І діти вільно дихали у школі.

І знову йде прозора, спіла осінь,

Багрець лісів — з Чернігова до Дону,

До школи йдуть дівчатка русокосі І хлопчаки