Читати книгу - "Останнє полювання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ньєман поклав візитівку до кишені, не глянувши.
— Майор П’єр Ньєман, лейтенант Івана Боґданович. Ми належимо до ЦБКЗ, Центрального бюро у справах кривавих злочинів. Воно не має аналогу.
— Тобто? — перепитав Кляйнерт, насуплюючи брови.
— ЦБКЗ створили лише недавно, ми допомагаємо силам поліції чи жандармерії у складних справах.
— Нам не потрібна допомога.
— Наш досвід може допомогти пролити світло на смерть Юрґена фон Ґаєрсберґа.
— Який досвід?
Івана боялася якоїсь дошкульної ремарки від свого шефа, але Ньєман усміхався — він, схоже, був схильний зберігати спокій, а в таких випадках краще б він просто добряче побуркотів.
— Досвід у карному розшуку, — незворушно відповів він. — У Парижі людей більше, ніж в інших містах Франції. Тобто більше психів, а від того — більше звихнутих убивць. Упродовж тридцяти років я щоденно працював із такими чуваками.
Німецький флік, завагавшись, похитав головою.
— Прокурор Кольмара вже пояснив мені це все.
Потім він нібито пригадав головну причину свого роздратування:
— І коли ви розраховували попередити нас про свій приїзд?
— Ми ще як слід і не приїхали.
— Ви вже допитали Філіппа Шюллера, а тепер розмовляєте з графинею Лаурою фон Ґаєрсберґ…
— Новини швидко ширяться.
Кляйнерт кинув короткий погляд на Івану й повернувся до Ньємана.
— Ви тут на моїй території. Наші начальники порозумілися завдяки чортзна-якій європейській угоді, але всі працюватимуть під моїм керівництвом.
— У жодному разі. Ми підпадаємо під…
Кляйнерт зупинив його жестом, зненацька давши волю якійсь утомі:
— Хай там як, а ви запізнилися. Ми знайшли вбивцю.
— Що? — здивувалася Івана. — Ніхто нам нічого не сказав!
— Ваші ельзаські колеги ще не в курсі.
— І хто це?
— Томас Краусс, активіст, що виступає проти полювання.
— Француз?
— Німець. Його затримали, зараз він в Оффенбурзі. Сьогодні вранці зізнався.
Івані вже траплялося це ім’я: один із найімовірніших підозрюваних у категорії «політичний теракт».
— Можна його допитати? — поцікавився Ньєман.
— Завтра. Сьогодні ввечері його перевезуть до управління кримінальної поліції у Фрайбурзі. Допитаємо його разом, перш ніж вирішувати всі формальні питання, пов’язані з екстрадицією.
— Він назвав мотив? — запитала Івана.
— Він сказав, що вбивство Юрґена фон Ґаєрсберґа — акт гуманізму і що якби його не зловили, він би помочився на Юрґенову могилу. Такий мотив вам підходить?
Ньєман кинув оком на Івану. Його посмішка ніби промовляла: «Бачиш, дорогенька, для хорошого початку розслідування завжди потрібен фальшивий злочинець». Вона погоджувалась: хоч вона й сама згадувала таку можливість, Юрґену точно відрізали голову не тому, що він любив полювати. Краусс, схоже, був лише фанатиком, який захотів погратися в мученика.
— Але я розраховую, що ви поки не казатимете цього графині, — урочистим тоном продовжив Кляйнерт. — Не варто повідомляти їй новину, поки ми не будемо впевнені… Їй зателефонує прокурор.
Фліки погодились. Німець хотів захистити графиню — причому не лише тому, що вона володіла десятьма мільярдами.
Завдяки цій деталі Кляйнерт виглядав людянішим, але він поквапився додати:
— Завтра чекаю від вас детальної розшифровки ваших допитів.
Ньєман просто-таки зблід: йому ставало погано від самої лише згадки про рапорти. Погоджуючись на цю роботу, Івана знала, що марудитися з писаниною доведеться їй.
— Ми передамо вам усе, коли повернемося до Франції і…
— Ні. Будь-який допит, проведений на німецькій землі, має бути затверджений моєю службою впродовж доби. Таке правило.
Кляйнерт махнув одному зі своїх хлопців, який підійшов із папкою під пахвою. Пройшовши через кілька рук, підшивка врешті-решт опинилась у Ньємана.
— Ми склали резюме нашого розслідування і переклали його. Ми також надіслали його вашим колегам із Кольмара.
Ньєман стояв ні пари з вуст.
— Дякую, комісаре, — відчула себе зобов’язаною сказати Івана.
— Ви вже знаєте, де ночуєте сьогодні? — запитав той у Ньємана, ніби й не почувши її.
— Щось вигадаємо.
Поліцай розвернувся, не прощаючись, і попрямував до машини. Перед ним одразу ж відчинили дверцята. Справжній маленький ескадрон у німецькому дусі, злагоджений, ніби військовий марш.
Сідаючи до BMW, Кляйнер повернув голову в бік Івани — майже машинально, рефлективно. Тоді він зник, як камінець, кинутий у колодязь.
— А він поклав на тебе око, — реготнув Ньєман.
— Та він на мене не глянув ні разу.
— Тоді той його погляд — це зізнання.
Івана відчула, як червоніє. Вона чимало працювала над цим, але марно: від найменшого компліменту вона починала пекти раків.
— І як вам перший контакт із нашими силами охорони правопорядку?
Вони обернулися. Перед ними стояла Лаура з зав’язаним на плечах кашеміровим светром. За її спиною вже ввімкнулося освітлення Скляної вілли: космічний корабель, готовий відірватися від землі.
Івана знову подивилися на графиню: ця, мабуть, нечасто шаріється…
— Вони не дуже гнучкі у спілкуванні, — відповів Ньєман крізь зуби.
— Тут це норма. Знаєте, чому в 1933 році пожежники дали Рейхстаґу згоріти?
— Ні.
— Тому що там стояли таблички: «По газонах не ходити».
— Дуже смішно, — невпевнено сказав флік.
— Це німецький гумор. Я приготувала вам кімнати.
На обличчях обох фліків відобразився подив.
— Це наша сімейна традиція — гостинність. Я навіть запросила на вечерю кузенів. Зможете допитати їх прямо на місці.
Лаура повернулася до свого великого будинку, а Ньєман з Іваною мовчки запитували себе: гостинність чи засідка?
10
Івана в житті не бачила такої просторої спальні. Вона займала, мабуть, добрих п’ятдесят квадратних метрів, і дві її стіни були повністю скляні. Флікиня підійшла до вікон, щоб поглянути на парк, який розіслався під ногами, — спальні розташовувалися на другому поверсі. Вона відгорнула довгі білі штори, і її охопило враження, ніби простір розливається в порожнечі прозорим водоспадом.
Вона запнула штори назад, а тоді обернулася. Кімната була не просто велика, вона була прекрасна. Обшиті панелями стіни нагадували гірське шале. Маленькі низькі скрині на ніжках, із тикового дерева, медового кольору без жодних візерунків, радували око своєю вкрай простою формою. У кімнаті плинув запах Різдва і спокійних снів.
Перше, що спало їй на думку, — скинути взуття і пройтися босоніж широкими дошками паркету. Вона аж очі заплющила від насолоди цим ніжним дотиком. Івана смакувала багатство якісних матеріалів, блаженні відчуття, що дарує розкіш.
Вона струснула з себе це швидкоплинне сп’яніння й розстібнула рюкзак, міркуючи, чи немає тут конфлікту інтересів: чи можна, ведучи розслідування, ночувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє полювання», після закриття браузера.