Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

його художнього керівника. Він уже якийсь час виношував ту ідею з «Гамлетом» на їхній сцені. Ну й чомусь вирішив, що от саме в моєму перекладі. Звертався до мене з цим кілька разів, і я щоразу відмовлявся. І щоразу повторював йому: «Прочитай переклад Леоніда Гребінки: він, на мій погляд, цілком надається». Я, до речі, не знав, що й переклад Кочура вже на той час існував. І все-таки вони мене, що називається, вламали. Але цього б не трапилося, якби я не запізнав польський переклад Станіслава Бараньчака. І якби не зустрівся з Бараньчаком особисто — в його домі, в Бостоні. Й от коли прочитав «Гамлета» в Бараньчаковому перекладі, захотів позмагатися. Подумав собі: «О! Отак я би це робив!». Тому що всі підходи інших перекладачів — українські, російські, польські — були мені не аж такі цікаві, не окрилювали. А от коли побачив цей дуже ігровий підхід з надінтерпретацією, постмодерними сенсами, то й собі захотів перекладати саме так. Це ж така радість, коли зненацька відкриваєш для себе досі не бачені розсипи абсолютно блискучих, дотепних місць у Шекспіровому оригіналі! Їх ніхто з перекладачів не бачив, а Бараньчак зробив видимими. Я навіть не здогадувався, що над «Гамлетом» можна так часто сміятися! Так усе це почало ставати моїм, дуже моїм.

— А з «Ромео і Джульєттою» як було?

А: — А «Ромео і Джульєтта» — це вже інше. Це була суто моя інтенція, бо, переклавши «Гамлета», побачив, що воно наче таки вдалося. Хоча спочатку не мав якихось там амбіцій, що от я зробив якийсь видатний переклад. Він був радше такий ризикований. Мені важливо було почути від акторів, що їм з ним добре працюється: «О, нам якраз такого і треба було!». Власне, це був переклад для марґінесів, некласичний, можна сказати, або й антикласичний. Тобто саме для цього театру, саме для такої специфічної постановки й більше нікуди я його не подам. Але тут його в мене висмикнув Іздрик і опублікував у «Четверзі». Хоч це ще було окей, тому що «Четвер» платформа несерйозна, тобто для всяких лівих речей, дивних, експериментальних, марґінальних. Там йому й місце, такому перекладу. Але коли вже зайшла мова про те, щоб це видавати книжкою в Малковича, то мені довелося підійти відповідальніше. Перечитувати, підредаґовувати. Багато, відносно багато, позмінювати. Але мені здається, що там усе-таки зберігся дух того первісного мого підходу, ризикованого.

— Ти мене зацікавив порівняти варіанти, аж кортить глянути, а що помінялося, як ти змінився? В тебе ніколи не виникало такого бажання: порівняти різні редакції чиїхось текстів?

Б: — Ну, по-перше, це частина науки про літературу, якщо хтось тим серйозно займається і знає, що десь є інший варіант відомого тексту, то його псячий обов’язок це знайти і порівняти.

А: — Просто в майбутніх дослідників сучасних текстів уже не буде такої можливості.

Б: — Так, ми тепер не дурні, слідів на папері не залишаємо.

— Це тобі так здається, що слідів не лишаєш, сліди не тільки на папері.

Б: — Якщо літературознавці майбутнього, за прикладом літературознавців минулого, співпрацюватимуть зі спецслужбами, тоді так.

— А це взагалі реально: модернізувати Шекспіра?

А: — Наскільки мені відомо, так. Наприклад, на Заході дуже популярний тепер такий підхід, що вони свідомо прибирають з оригінального тексту віршовані елементи. Переписують їх прозою. Є такі спеціальні літератори-переписувачі Шекспіра прозою. Діалоги, монологи — все.

— Питання радше щодо лексики: чи осучаснюють вони англійську мову XVI століття?

А: — Це само собою. Перевдягають у сучасну англійську мову.

— А навпаки, чи варто перекладати Шекспіра нашою бароковою мовою? Мовою часів XVI століття?

А: — Це б означало, що церковнослов’янською. А хто в нас тут такий майстер?

— Чому церковнослов’янською — староукраїнською. Валерій Шевчук би потрафив?

А: — Та ні, Шевчук може зі старої мови на більш-менш таку стилізовану сучасну. Але щоб навпаки, не думаю. А знаєш, в естетському сенсі (тому, який sztuka dla sztuki) ця твоя ідея дуже цікава. Я не знаю тільки, чи той відповідник Шекспіра мав би бути бароковий, чи якийсь там ще…

Б: — Але ми не маємо іншого розвиненого…

А: — Ну так. Чи це якась мова Івана Вишенського.

Б: — Це був би цікавий експеримент, але дуже камерний. Це ж мало хто би прочитав, і в театрі не поставиш…

А: — Ти ж розумієш, той Шекспір — не просто так Шекспір, він, як сказав би критик-марксист, є продуктом певного соціально-політичного організму. Яким була Британська імперія у своєму найвищому квітуванні, Британська імперія єлизаветинської епохи, в яку живе і працює Шекспір. Отже, ця імперія насправді — володарка світу. Це країна, в якій бурхливо розвивається мова, лексика. Так само, як вона приєднує до себе колонії й ходить по всіх океанах, вона вбирає в себе нові слова та ідіоми, несамовито розростається і збагачується. Який нам мовний відповідник шукати в тодішній Україні, яка навіть самоусвідомлення не мала цього свого українства? Воно би вперлося відразу ж у глухий кут, коли, наприклад, зайшлося про образи, пов’язані з «третім світом», із колоніальними реаліями, з якимись там, не знаю, рослинами, плодами, дикими екзотичними тваринами й так далі, так далі — звідки то взяти?

— А ти читав другу частину словника Беринди, пояснення іншомовних слів? Там така екзотика є.

А: — Не читав. Я й першої не читав (сміється).

Б: — Вертайтеся до теми.

А: — До тями!