Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Ви можете називати нас союзниками, бароне? – Запитала маркіза Еріда Брауні, витираючи обличчя трохи тремтячою рукою з хусткою. – Я б воліла чути щось на кшталт «пов’язаних смертю».

– Як вам завгодно, міледі. – Знову злегка вклонився Грегор. – Але річ у тому, що я й так запропонував би вам земельний наділ у своєму баронстві та практично повну свободу у магічних екзерсисах. Ні до чого було доводити цей конфлікт до «пов’язаних смертю». – Останні слова Архімаг Землі вимовив з легким осудом і хитаючи головою.

– Ну, знаєте! – Розвела руками найвища магеса Смерті. – Репутація вбивці, яка уникає закону, накладає свій відбиток! Якщо вже склався певний образ – треба догравати його до кінця.

– Що ж ви, в такому разі, не спустошили села з місцевими жителями? – Питально-знущальна інтонація і вигнута брова геоманта, здається, змусили Еріду Брауні почервоніти.

– Я вбивця, некромантка та дезертир, бароне. Але не закінчена маніячка. Розрізняти треба! Мої створіння не завдали зла жодній невинній розумній істоті у вашому баронстві.

– Ага. Окрім безмірно шанованих мною фермерів хутора Калинки, які втратили десяток своїх корів. Леона Д’Альбон, який одержав завдяки вам повне магічне виснаження. Ну і, звичайно, вашого покірного слуги, який тепер має відновлювати чималенький шматок лісу після вашої спроби влаштувати тут царство нежиті. Про отримання в душу найсильнішого в світі смертельного прокляття я вже, здається, казав.

– Ви вважаєте себе та свого учня невинними, Ваша милість? – Некромантка повернула геоманту його трюк із вигнутою бровою.

– Хм, згоден, тут у нас теж нічия. – Примирливо підняв долоні Грегор. – А тепер я таки попросив би вас, Ваше сіятельство…

– Як вам завгодно, бароне! Щодо свого прибуття в замок через три дні… Повідомлю вас за пару годин до нього. Всього найкращого!

Далі був ідеально відточений реверанс, після чого – чорний туман вкрив магесу разом з її троном, трохи повирував і зник, залишивши барона Грейткіллс посеред знищеної частини лісу в компанії трьох сумних Адамантових Бобрів.

– І що це було, хотів би я знати… – Задумливо почухав потилицю Архімаг, все ще відчуваючи на цьому полі битви Життя та Смерті легкий аромат асфоделів.