Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Стефані ошелешено подивилася на мене.

— Але… про що ти? Ти ж не серйозно припускаєш, що він…

— Так, я припускаю це. Це було не передозування, а спроба вбити її.

— Де щоденник Алісії? — запитав Діомед. — Він у тебе?

Я похитав головою.

— Ні, вже ні. Я повернув його Алісії. Він має бути в її кімнаті.

— Тоді ми повинні знайти його.

Професор повернувся до Стефані.

— Але спочатку, — сказав він, — гадаю, ми повинні викликати поліцію. Ви згодні?

19

Відтоді все відбувалося швидко.

Поліцейські сновигали по лікарні, ставили питання, робили фото, відгородили кімнату Алісії та її студію. Роз­слідування очолював старший інспектор Стівен Аллен — кремезний голомозий чоловік у великих окулярах, які ви­кривляли його очі, збільшуючи їх, через що погляд здавався широким і зацікавленим.

Аллен вислухав мою історію з уважним інтересом. Я розповів йому все, що й Діомеду, і показав свої нотатки.

— Величезне вам спасибі, містере Фабер, — сказав він.

— Звіть мене Тео.

— Напишіть, будь ласка, офіційну заяву. А я ще поспілкуюся з вами пізніше.

— Так, звісно.

Інспектор Аллен вивів мене з Діомедового кабінету, який він реквізував. Написавши заяву офіцерові, я тинявся коридором і чекав. Невдовзі поліцейський привів до дверей професора Крістіана. Він здавався стривоженим, наляканим — і винним. Я відчув задоволення від того, що йому незабаром виголосять обвинувачення.

Не лишалося нічого, крім як чекати. Виходячи з «Ґроу», я проминув «акваріум» і зазирнув усередину. Від побаченого я остовпів.

Еліф брала якісь ліки у Юрія, а він ховав у кишеню гроші. Еліф вискочила з «акваріума» і втупилася в мене єдиним оком. Її погляд був сповнений презирства й ненависті.

— Еліф, — промовив я.

— Від’їбись.

Еліф пішла геть і зникла за рогом. Потім вийшов Юрій, і його щелепа впала, коли він побачив мене. Від здивування він почав заїкатися.

— Я… я не помітив тебе тут.

— Вочевидь.

— Еліф… забула свої ліки. Я їх лише їй віддавав.

— Зрозуміло, — відповів я.

Отже, Юрій торгував ліками і постачав їх Еліф. Цікаво, на що ще він був здатний? Можливо, я зарано почав так рішуче захищати його перед Стефані. Треба краще за ним наглядати.

— Я хотів тебе спитати, — сказав він, відводячи мене вбік від «акваріума». — Що робитимемо з містером Мартіном?

— Ти про що? — здивовано подивився я на нього. — Жан-Фелікс Мартін? А що з ним?

— Ну, він тут уже кілька годин. Він сьогодні вранці приїхав відвідати Алісію. І досі чекає.

— Що? Чому ти мені не повідомив? Тобто він був тут увесь цей час?

— Вибач, вилетіло з голови через усі ці події. Він у кімнаті очікування.

— Зрозуміло. Що ж, краще мені піти й поговорити з ним.

Я поквапився вниз у приймальню, думаючи про те, що я щойно почув. Що Жан-Фелікс тут робить? Цікаво, чого він хоче і що це означає?

Я зайшов до кімнати очікування і роззирнувся.

Але там нікого не було.

20

Я вийшов із «Ґроу» і запалив сигарету. Почувши чоловічий голос, який кликав мене на ім’я, підвів погляд, очікуючи побачити Жана-Фелікса. Однак це був не він.

Це був Макс Беренсон. Він виходив з машини і йшов до мене.

— Якого біса? — кричав він. — Що сталося? — Яскраво-­червоне обличчя Макса скривило від люті. — Мені щойно зателефонували та розповіли про Алісію. Що з нею сталося?

Я відступив назад.

— Гадаю, вам слід заспокоїтися, містере Беренсон.

— Заспокоїтися? Моя невістка