Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

Вона передає мені телефон. Нерішуче прикладаю його до вуха.

– Клер? – різко перехоплює подих. – Клер?

– Генрі! О Боже, не можу повірити! Приходь додому!

– Я спробую…

– З якого ти часу?

– З 2001 року. Перед самим народженням Альби, – всміхаюся дочці. Вона тулиться до мене, не відпускає моєї руки.

– Давай я приїду до вас.

– Так буде швидше. Слухай, а ти не могла би сказати цій вчительці, що я – це насправді я?

– Звичайно… А де ти будеш?

– Біля левів. Приходь якомога швидше, Клер. Довго не зможу затримуватися.

– Кохаю тебе.

– Кохаю тебе, Клер.

Ще трішки чекаю та передаю телефон місіс Купер. Вони з Клер про щось швиденько домовляються. Клер переконує її дозволити мені взяти Альбу до входу в музей, де вона нас чекатиме. Дякую місіс Купер, яка досить люб’язно поводилась, як для такої дивної ситуації, та, тримаючись за руки, виходимо з Альбою з «Мортонського Крила», спускаємося спіральними сходами та проходимо до китайської порцеляни. У голові каша. Що перше спитати?

– Дякую за відео, – починає Альба. – Мама показала мені їх на день народження.

Які відео?

– Я вже можу впоратися з циліндричним та «Мастером», а зараз працюю над «Волтерсом».

Замки. Вона вчиться відмикати замки.

– Чудово. Працюй над цим. Слухай, Альбо…

– Татку?

– А що то таке: ПЧЛ?

– «Переміщена в часі людина».

Вмощуємося на лавку перед порцеляновим драконом династії Тан. Альба сидить лицем до мене, руки на колінах. Вона точнісінько, як я, коли мені було десять. Мені важко у це все віриться. Вона ж іще навіть не народилася! І ось вона – тут, просто тобі Афіна, що вийшла з голови Зевса. Нахиляюсь до неї.

– Ти знаєш, це – перша моя зустріч з тобою.

– Як справи? – усміхається вона.

Вона – найбільш холоднокровна дитина, яку я будь-коли зустрічав. Уважно її розглядаю: що в цій дитині від Клер?

– Ми часто бачимося?

– Ні, – подумавши хвильку, відповідає вона. – Уже минув рік. Бачила тебе кілька разів, коли мені було вісім.

– Скільки тобі було, коли я помер? – затамовую подих.

– П’ять.

Ісусе Христе! Я цього не витримаю.

– Вибач. Мені не треба було цього говорити? – журиться Альба.

– Все добре, – пригортаю її до себе, – це ж я запитав, правда? – глибоко вдихнувши, продовжую. – А як Клер?

– Нормально. Сумна.

Це пробиває мене просто в серце. Розумію, що нічого більше не хочу знати.

– А ти як? Як школа? Що ти зараз вчиш?

– У школі? Ні, там вчу небагато, – усміхається Альба, – але я читаю все про ранні інструменти та Єгипет. І ми з мамою читаємо «Володаря Перснів», а зараз я розучую танго Астора П’яццоли.

У десять років? О Боже!

– На скрипці? А хто твій учитель?

– Дідусь.

Якусь мить мені видається, що вона має на увазі мого діда, але потім розумію, що йдеться про мого батька. Це чудово. Якщо він проводить час з Альбою, то вона, значить, класна.

– Тобі вдається?

Що за неввічливе запитання!

– Так. Я дуже обдарована.

– А мені музика ніколи не вдавалась.

– Це ж саме й дідусь говорить, – хихоче вона. – Але ж ти любиш музику.

– Я обожнюю музику. Просто не вмію грати.

– А я чула, як співає бабуся Анет. Вона була така гарна!

– Яку платівку слухала?

– Я бачила її наживо. У «Лірик». Вона співала Аїду.

Вона ж ПЧЛ, як і я. От лайно.

– Ти подорожуєш у часі.

– Звичайно! – щасливо всміхається. – Мама завжди каже, що ми з тобою – як дві краплі води. Доктор Кендрік каже, що я – унікальна, суперобдарована.

– Чому це?

– Деколи я можу подорожувати, коли мені захочеться, і куди мені захочеться, – з гордістю відповідає вона, і я їй заздрю.

– А можеш узагалі нікуди не подорожувати, якщо цього не хочеш?

– Насправді ні, – дещо збентежується вона. – Але мені це подобається. Розумієш, деколи це не дуже зручно, але… це цікаво, знаєш?

Так, я знаю.

– Відвідай якось мене, якщо можеш, у будь-який час.

– Я пробувала. Одного разу бачила тебе на вулиці, ти був з якоюсь блондинкою. Ти був якийсь дуже зайнятий, – червоніючи, говорить вона.

І раптом, на якусь лише долю секунди, бачу в ній Клер.

– То була Інґрід. Зустрічався з нею ще до того, як познайомився з твоєю мамою.

Цікаво, чим таким ми з Інґрід могли бути зайняті тоді, що Альба так зніяковіла. Мене мучать докори сумління від того, що справив таке погане враження на цю чисту та милу дівчинку.

– До речі, про маму – нам потрібно вийти до входу та почекати її там.

Уже починаю чути високочастотний свист у вухах – маю лиш одну надію, що Клер появиться швидше, аніж я зникну. Підводимося та швиденько проходимо до центральних сходів. Уже пізня осінь, а в Альби немає пальта, тому закутуємося обоє моїм. Спираюся на гранітну плиту, що підтримує левів, які дивляться на південь; Альба тулиться до мене, загорнута у моє пальто, спирається на мій голий торс, тільки обличчя визирає з-під поли пальта, десь на рівні моїх грудей. Падає дощ. По Мічиґан-авеню плавно рухається транспорт. П’янію від любові, що переповнює мене до цієї дивовижної дитини, яка тулиться до мене, наче належить лише мені, наче ми ніколи не розлучимося, наче у нас ще море часу. Чіпляюся за цю мить, борюся зі втомою та відтягую свій власний час. Дозволь мені залишитися, – благаю своє тіло, Бога, шановний час, Санту, будь-кого, хто міг би мене чути. Лишень дозволь побачитися з Клер – і мирно піду собі далі.

– Он мама! – вигукує Альба.

Бачу білу, незнайому мені автівку, що наближається до нас. Авто під’їжджає до перехрестя, з неї вистрибує Клер та залишає її там, де й зупинилася, заблокувавши таким чином рух.

– Генрі!

Намагаюсь бігти до неї, вона теж біжить мені навстріч. Падаю на сходи та протягую руки до Клер. Альба обіймає мене та щось кричить, Клер уже за кілька метрів від мене. Збираю усі свої резервні сили, щоби встигнути глянути на Клер, яка, здається, так далеко. І промовляю, намагаючись настільки чітко, наскільки це лише можливо: «Я кохаю тебе!» І щезаю. Чорт. Чорт!

19:20, п’ятниця, 24 серпня 2001 року (Клер тридцять, Генрі тридцять вісім)

Клер: Лежу на пошарпаному шезлонгу на задньому дворі, довкола мене кинуті напризволяще книжки та журнали, під ліктем – склянка з недопитим лимонадом; кубики льоду розтанули та плавають там рідкою юшкою. Холоднішає. Раніше було майже тридцять градусів