Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дружина мандрівника в часі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дружина мандрівника в часі" автора Одрі Ніффенеггер. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 100 101 102 ... 134
Перейти на сторінку:
спеки, а тепер відчувається легенький бриз, і цикади вже виспівують свою пісню пізнього літа. Нарахувала вже п’ятнадцять літаків, що пролетіли наді мною з далечіні у напрямку до міжнародного аеропорту «О’Хара». Попереду мене нависає живіт, притискаючи до цього місця. Генрі зникнув ще вчора о восьмій ранку, і я вже починаю хвилюватися. А якщо у мене почнуться перейми, а його ще не буде? Якщо народжу, а він досі не повернеться? Може, він поранений? А раптом мертвий? А якщо я помру? Думки накочуються одна на одну, мовби оті дивні комірці з хутра тварин, у мордочках яких затиснутий хвіст, – такі колись носили похилі дами навколо своєї шиї. О, жодної миті більше не можу про це думати. Зазвичай якщо непокоюся – люблю завантажити себе різною роботою: хвилююся про Генрі під час прибирання своєї студії, або дев’ятого закидання брудної білизни у пральну машинку, чи коли займаюся папером. Але тепер лежу під цим раннім вечірнім сонцем, викинута на берег через оцей свій живіт, а Генрі немає… займається собі чимось… десь. О Боже! Поверни його до мене! Негайно!

Проте нічого не відбувається. Алеєю проїжджає авто містера Панета; скрегочучи, відчиняються двері його гаража і відразу ж зачиняються. Мінівен з морозивом приїжджає та від’їжджає. Світлячки починають свої вечірні забави. А Генрі немає.

Я вже зголодніла. Мабуть, помру з голоду просто тут, на задньому дворі. Генрі немає – хто ж мені приготує вечерю? Альба вовтузиться всередині; вирішую підвестися, піти на кухню, намудрувати собі щось на вечерю та поїсти. Але потім мене навідує ідея зробити те, що зазвичай роблю, коли поруч немає Генрі, щоб приготувати щось. Підводжуся – повільно, плавно та розважливо й спокійно простую до будинку. Знаходжу свою сумочку, вмикаю кілька лампочок, виходжу за двері та замикаю їх на ключ. Це дуже добре – рухатися. І знову дивуюся, дивуюся зі свого подивування, що я така величезна лише в одній частині тіла, мовби жінка, якій пластичний хірург щось не так зробив; наче одна з тих жінок із африканського племені, чиє розуміння краси – це надзвичайно витягнута шия, губи чи мочки вух. Урівноважую свою вагу та вагу Альби, й отак, мовби танцюючі сіамські близнюки, йду до тайського ресторану «Опарт».

У ресторані прохолодно, він заповнений людьми. Мене провели до столика біля вікна. Замовляю овочеві роли і тайську локшину із соєвим сиром – легка та безпечна їжа. Випиваю цілу склянку води. Альба тисне на сечовий міхур. Виходжу до туалету; коли повертаюся – їжа вже на столі. Їм. Уявляю собі розмову з Генрі, яка могла би у нас вестися, якби він був тут. Цікаво, де він може бути? Подумки прочісую пам’ять, намагаючись вичислити Генрі, який учора зник, натягуючи штани, – чи він, бува, не приходив у цей момент у моє дитинство? Втім, це – гаяння часу: однаково потрібно чекати на нього, лише тоді знатиму. А може, він уже повернувся? Стримуюсь, аби не рвонути з ресторану та не помчати перевіряти правильність свого припущення. Приносять наступну страву. Вичавлюю лайм на локшину та кладу до рота. Уявляю собі Альбу: крихітну та рожеву, скручену в моєму животі, яка делікатними паличками їсть тайську локшину. Вона мені уявляється з довгим чорним волоссям та зеленими очима. Всміхається та промовляє: «Дякую, мамо!» А я також усміхаюся й кажу: «Будь ласка, на здоров’ячко!» У неї там маленька м’яка іграшка Альфонсо. Вона пригощає його тайським сиром. Закінчую їсти. Кілька хвилин ще сиджу, відпочиваю. Хтось за сусіднім столиком підкурює цигарку. Розплачуюся та йду.

Шкутильгаю уздовж Вестерн-авеню. Минаю автівку, в якій повно пуерториканських підлітків, котрі щось кричать до мене, та не звертаю на них уваги. Біля дому намацую ключі, аж тут Генрі розчахує двері та промовляє:

– Слава Богу! – і кидається мене обіймати.

Цілуємося. Відчуваю неймовірне полегшення від того, що бачу його! Аж кілька хвилин по тому розумію, що і йому стало легше на душі від того, що я поруч.

– Де ти була? – вимагає пояснень він.

– В «Опарті». А ти де був?

– Ти не залишила мені записки. Я прийшов додому, а тебе немає. Вже подумав, що ти у лікарні. Подзвонив туди, але вони сказали, що ти не…

Починаю сміятися, і мені вже важко зупинитися. Генрі розгубився. Коли нарешті маю спромогу говорити, то відказую:

– Тепер ти знаєш, як це.

– Вибач, – усміхається він, – я просто… просто не знав, де ти, і вже почав панікувати. Вже подумав, що втратив Альбу.

– А ти де був?

– Почекай, зараз почуєш, – усміхається Генрі. – Одну лиш хвильку. Присядьмо.

– Приляжмо. Я геть розбита.

– Чим ти займалась увесь день?

– Та так, вилежувалася.

– Бідолашна моя Клер, не дивно, що ти така втомлена.

Прямую до спальні, вмикаю кондиціонер та опускаю маркізи. Генрі здійснює віраж на кухню й за кілька хвилин повертається з напоями. Влаштовуюсь на ліжку та отримую своє імбирне ситро. Генрі рвучко скидає своє взуття та приєднується до мене, з пивом у руці.

– Розповідай усе.

– Добре, – починає він, піднімаючи одну брову та розтуляючи рота, хоча відразу ж і затуляє його. – Не знаю, з чого почати.

– Ну давай, не катуй мене.

– Хочу розпочати з того, що це, на даний момент, найдивніше, що зі мною коли-небудь траплялося.

– Ще дивніше за нас із тобою?

– Ага. Розумієш, це ж природно, коли хлопець зустрічає дівчину…

– Ще дивніше, аніж постійно бачити, як помирає твоя мама?

– Ну, це просто жахлива рутина, поганий сон, який я дуже часто бачу. Ні, це було просто фантастично, – проводить рукою по моєму животі. – Я опинився у майбутньому, я справді там був, знаєш, у досить конкретному майбутньому, – там я натрапив на нашу дівчинку.

– О Боже! Як я тобі заздрю! Оце так!

– Так. Їй було десь років десять. Клер, вона чарівна: розумна, музична, і просто… така впевнена, смілива, ніщо її не напружує…

– На кого вона схожа?

– На мене. Моя дівчача версія. Вона прекрасна, має твої очі, та переважно вона дуже подібна до мене: чорне волосся, бліда, кілька веснянок, а ротик має менший, ніж був колись у мене, і вуха не стирчать. Її волосся довге та кучеряве, руки – мої, з такими ж довгими пальцями; і вона висока… Вона – як кошенятко.

Ідеально. Ідеально.

– Боюся, у неї мої гени… Хоча за характером вона – це ти. Вигляд вона мала пречудовий, найкращий. Я побачив її у групі школярів у художньому інституті, вона говорила про коробки «Пташиного двору» Джозефа Корнела. Говорила так, що аж розривало душу…

1 ... 100 101 102 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дружина мандрівника в часі"