Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Зробивши кілька глибоких вдихів, Степан трохи заспокоївся і зробив перші кроки до порогу. Сподіваючись побачити, як з-за рогу будинку визирне хтось з його друзів.

Андрій навприсядки рухався понад стіною і постійно озирався на Катю, яка слідувала рачки. Зазираючи у вікна, він бачив невеликі кімнати з різним лабораторним оснащенням. По тінях пробірок йому ніяк не вдалося б зрозуміти, які саме дослідження тут проводяться, тож, не затримуючись, йшов далі.

В одному з вікон він побачив світло. Через два дверних отвори він бачив сходи на другий поверх. На сходах стояв якийсь чоловік, він намагався щось побачити у вікні, в яке зазирав Андрій. Несподівано чоловік побіг нагору.

Катя постійно відставала на кілька кроків і шаруділа. І тільки зараз, зазираючи у вікно, Андрій зрозумів, настільки сильно його дратував цей звук. Відірвавшись від вікна і придивившись, він помітив куртку, яку дівчина тримала в руці. Саме ця куртка терлася об траву на землі і видавала їх місцеперебування.

— Ти б не могла, — пошепки, крізь зуби, почав він, — залишити куртку у спокої? — сам журналіст кинув свою куртку одразу після Степана. Вона тут не була потрібна, і тепер не заважала рухатися. І на ньому, як завжди, була невелика сумка-бананка, де він тримав дрібні та потрібні речі.

— Тут? — озирнувшись, Катя побачила лише стіни будинку та дерева, на яких не було підходящих гілок, щоб повісити куртку. — А якщо я її загублю? Тут же ліс! — вона не розуміла, чим заважала куртка.

— Ну тоді хоч накинь її на себе. Вона створює надто багато шуму, коли ти рухаєшся.

Здивовано подивившись на куртку, Катя все ж таки накинула її на себе, наче шкуру якогось звіра. І тепер вона була схожа на дивну черепашку у лісі. Але зайві звуки нарешті зникли.

Останні кілька метрів вони подолали досить швидко. Андрій всього на секунду визирнув за ріг будинку, щоб дізнатися, чи чатує хтось на них.

— Ну що? — Катя і сама хотіла подивитися, але це було б не надто зручно.

— Нікого, — розвів руки в сторони. Піднявшись у повний зріст, він визирнув ще раз. Цього разу Андрій побачив Степана, який, пригнувшись, підкрадався до порогу. — Ходімо, — озирнувшись, він побачив дівчину, яка все ще була рачки. — Вставай ти вже, треба швидше рухатися.

Коли Катя почала підійматися, куртка зіслизнула зі спини на землю.

— Та заради Бога, візьми її до рук, пригнися і йди за мною! — в наступну ж мить Андрій зник за рогом.

Каті не дуже подобалося, що з нею поводяться, як з якимось дівчиськом, яке заважає. Так, вона вперше опинилася в такій небезпечній ситуації, і не знала, як саме поводитися. Але ж їй вдалося вирахувати приблизне місцеперебування цих божевільних науковців. Крім того, саме завдяки її винахідливості, вдалося потрапити за бар’єр. Тож при найближчій нагоді вона збиралася висловити своє обурення щодо того, як з нею поводяться. А поки що вона пішла за Андрієм.

Повернувши за ріг, вона побачила поріг зі сходинками, досить простору прибудинкову ділянку, де росла звичайна трава і звичайні лісові квіти. До найближчих дерев від сходинок було метрів десять. А вже потім починався густий, темний ліс.

Повернувши голову, щоб краще розгледіти поріг, вона побачила Степана, який стояв по інший бік сходинок.

— Когось бачили? — пошепки запитав детектив.

— Чиїсь ноги на сходах. А ти? — дійшовши до порогу, Андрій нарешті розігнувся та розім’яв спину.

— Якогось вченого на сходах, побіг на другий поверх.

— Я теж бачила чоловіка в коридорі, — звичайним тоном зауважила Катя.

— Ш-ш-ш… не кричи так, — пошепки, але досить твердо перебив її Степан. — А навіщо тобі куртка? — трохи шоковано запитав він, але не став чекати відповіді: — Кинь її десь біля порогу, щоб ніхто її не побачив. Думаю, в будинку вона буде лише заважати.

Нічого не сказавши, роздратована Катя скрутила куртку, але все ж обережно поклала її на землю, біля самого кутка порогу.

— Ну що ж, ходімо притиснемо цих психопатів?! — досить серйозно почав детектив, але потім посміхнувся і додав: — Дами вперед?

— Ха-ха, дуже смішно, — невдоволено скривилася Катя.

Степан першим піднявся по сходах, тримаючи пістолет напоготові. Пропустивши дівчину, останнім піднявся Андрій, постійно озираючись. В нього було неприємне відчуття, що за ними хтось спостерігає, але він нікого не бачив.

Повернувши ручку, Степан відчинив вхідні двері.