Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Що він тобі сказав? — поцікавилася Яна.

— Як я і казала, переплутав тебе з Натібріс… — стиснувши губи, Катя продовжила: — І сказав, що ти виношуєш сильну дитину.

— Так і сказав? — Яна не знала, як саме потрібно реагувати на ці слова — чи радіти, чи хвилюватися.

Катя лише мовчки кивнула, таким чином відповівши на питання Яни.

— Все на місці? — запитав Андрій.

— Так, всі диски на місці.

— То ти скажеш, навіщо ти їх витягнула з розбитих комп’ютерів?

— Давай вийдемо з цього лісу, і я все розкажу. Щоб не повторювати двічі, — на ці слова Андрій лише кивнув.

Повертаючись по своїх слідах, досить швидко вони опинилися на краю лісу. Андрій допоміг спуститися дружині та Каті з невеликого схилу, і нарешті всі опинилися на узбіччі дороги. Степан так само стояв, притулившись до капота своєї машини.

— Все забрали? — поцікавився детектив, нарешті відійшовши від автівки.

— Ага, — посміхнулася Катя. — Повна куртка жорстких дисків…

— То, може, нарешті розкажеш, навіщо ми тягнулися сюди заради них?

— Ви ж пам’ятаєте, що на цих дисках інформація про досліди з різних лабораторій?! — Катя трохи відійшла убік, щоб бачити всіх своїх друзів.

— Так, — підтвердив Андрій.

— Доки ви розглядали різні схеми приладів, я знайшла теку з таблицями. Там були вказані імена та адреси всіх піддослідних, а також те, що з ними сталося… Хтось помер, хтось отримав інвалідність, хтось зник… Хоча, підозрюю, що всі зниклі були в цьому лісі… — Катя задумалася. — Якийсь ліс втрачених душ виходить.

— Гарна назва для статті, — підмітив для себе Андрій.

— І що ти хочеш зробити з цим списком? — Степан починав замерзати, як тільки відійшов від машини. Холод огортав його як ззовні, так і зсередини.

— Ти ж детектив! Як ти досі не зрозумів? — обурилася Катя.

— Вибач, голова не працює, коли я починаю сильно мерзнути, — спробував виправдатися Степан.

— Родичі цих зниклих та померлих людей можуть і не знати, що сталося з їхніми близькими. Вони мріють і сподіваються, що їх чоловік чи донька, може, мати, повернуться додому…

— Ну, поліція має тіла, і з часом вони встановлять особистості всіх тих людей, кого знайшли, — знизав плечима детектив.

— Але на це підуть місяці чи, може, навіть роки. Їх поховають у безіменній могилі, доки перевірять всю базу зі зниклими людьми… — мало не кричала дівчина.

— І що ти хочеш зробити з цією інформацією? Я так розумію, диски ти все ж не плануєш віддавати поліції?!

— Ні, там надто небезпечна інформація… Яка не повинна потрапити в чужі руки… — на кілька секунд Катя замовкла, обмірковуючи свої наступні слова: — Роздрукуємо списки для поліції, щоб їм було легше шукати родичів… А самі будемо, на жаль, вісниками поганих новин… — зітхнула вона. — Родичі мають право знати, що сталося з їхніми близькими людьми. Що більше нема кого чекати…

— І ти хочеш, щоб ми цим зайнялися? — Андрій не був певен, що це гарна ідея.

— Ти хочеш, щоб це робила поліція? — на обличчі Каті можна було побачити щире здивування.

— А чому — ні? — знизав плечима журналіст.

— «Добрий день, приїдьте за тілом», — спародіював Степан поліцію.

— А як ти поясниш поліції появу цих роздруківок? — не зупинявся із питаннями Андрій.

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Скажу, що забула, як їх забрала зі столу, бо поспішала втекти із палаючого будинку. А потім загубила куртку у лісі з цими паперами...

— А потім знайшла її через тиждень? Якось не дуже звучить... — скривився журналіст. — Але роби, як знаєш...

— А ти що скажеш? — Катя зрозуміла думку Андрія, і тепер зверталася до Степана.

— Думаю, це марне витрачання часу, — знизав він плечима.

— То ти теж проти? — засмутилася вона.

— Ні, я не проти. Можемо спробувати… Але вже після Нового року… — він потягнувся руками вгору, тим самим розминаючи спину. — Треба відпочити хоч трохи. Крім того, не забувай, у мене все ще лежать твої речі, — він на кілька секунд замислився. — Але спочатку треба заїхати до поліції, щоб забрати свою зброю. І до Лідії: отримати оплату і сказати, що ми зупинили тих, хто причетний до смерті її сина. Думаю, їй треба це почути.

— Ти впевнений, що це гарна ідея: відшукати всіх родичів зниклих та померлих піддослідних? — турбувався Андрій про друга.

— Зі мною все буде добре! Я обіцяю, — Степан потиснув руку людині, яка за такий короткий проміжок часу стала йому добрим другом.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — Андрій попрощався з новим другом.

— Був радий познайомитися, — він обережно обійняв дружину журналіста.

— Мені теж було приємно познайомитися, — ввічливо відповіла Яна.

— Ну що ж, поїхали?! — тепер він звернувся до Каті. Після чого пішов в машину, щоб прогріти її і самому хоч трохи зігрітися.

— Ти впевнена, що хочеш поїхати з ним? — трохи стурбовано запитав Андрій.

— Так, може все ж з нами? — запропонувала Яна.

— Ні, — Катя озирнулася через плече, дивлячись на Степана в машині. — Думаю, я йому потрібна. Не варто залишати його наодинці із самим з собою. Це точно на нього погано впливає… Степану зараз потрібна хоч якась компанія. А ця справа, — Катя вказала на диски, — допоможе йому на чомусь сконцентруватися.

— Добре, як скажеш, — Андрій обійняв Катю на прощання.

— Ще обов’язково зустрінемося!

— Приїжджай до нас в гості, — одразу запропонувала Яна.

— Обов’язково! — Катя щасливо посміхнулася і пішла до машини.

— Ну що, поїхали? — запитав Степан, щойно зачинилися дверцята.

— Так, поїхали! — вона обійняла свою куртку з дисками.

Проїжджаючи повз машину Андрія, Степан натиснув на гудок, тим самим прощаючись з друзями, і майже відразу почув гудок у відповідь. З посмішкою він поїхав додому.

Андрій завів двигун і, не поспішаючи, поїхав по тій самій дорозі, але вже до себе додому.

Кінець