Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

В лікарні їх протримали трохи більше ніж тиждень. Останні дні вони просто нудилися, чекаючи, доки до них зайде лікар, поставить кілька стандартних запитань і піде у своїх справах.

Яна кожен ранок та вечір приходила до свого чоловіка і до нових друзів. Кожен раз в руках був пакет з різними фруктами чи печивом. І скільки б її не просили більше нічого не приносити, в її руках все одно було щось смачненьке.

Нарешті, отримавши останні аналізи і не маючи заборони від поліції, лікар із превеликим задоволенням виписав всю трійцю.

Обидві машини, що були залишені біля лісу в Кочедижнику, були давно знайдені і відправлені на штрафний майданчик. А коли Андрія та Степана знайшли і розмістили в лікарні, автівки були переправлені на стоянку лікарні. Там вони і очікували своїх господарів.

— То що, додому? — радісно запитала Яна у чоловіка, щойно всі вийшли на вулицю. — Ще встигнемо купити та прикрасити ялинку до Нового Року.

Холодне зимове повітря було таким приємним після спертого повітря палати. Кілька хвилин вони стояли і просто насолоджувалися.

— Думаю — так! — підтвердив Андрій.

— Ем… — втрутилася Катя. — Не зовсім…

— Чому? — не зрозумів журналіст.

— Треба поїхати у гості до лиса, — і додала вже пошепки: — У нього треба забрати диски.

— Так… — зітхнув журналіст. — Мабуть, ти маєш рацію, краще одразу вирішимо це питання, — після чого Андрій звернувся до дружини: — І все одно ми встигнемо купити та прикрасити ялинку!

Степан не втручався у розмову, а мовчки пішов до своєї машини, щоб нарешті завершити цю справу. Тож він трохи випереджав друзів.

Його ніхто не чіпав. Вони бачили зміни після сутички з Натібріс. І розуміли, чи намагалися зрозуміти, наскільки йому важко. Всі вважали, що він повинен звикнутися зі своїм новим станом.

Катя вирішила сісти до машини з Андрієм та Яною, даючи трохи більше часу Степану. Сподіваючись, що на самоті йому стане трохи легше.

Обидві машини виїхали зі стоянки і поїхали туди, де трохи більше як тиждень тому, понад дорогою, їх підібрала машина екстреної допомоги.

Поїздка зайняла близько пів години по засніжених дорогах. Нарешті вони знайшли те місце, де попрощалися з лисом і вийшли на дорогу. Зупинивши машини на узбіччі, всі повилізали з автівок.

— І що далі? — поцікавився Степан, притулившись до теплого капота.

— Треба піти покликати лиса, — знизала плечима Катя.

— І думаєш, він тебе почує? Ліс великий…

— Чого ти починаєш? — вступився Андрій. — Це дух лісу, він і є лісом. Лис вже знає, що ми тут!

— Як скажеш, я побуду тут, — схрестивши руки на грудях, детектив залишився грітися біля машини.

— Я з вами, — відізвалася Яна і взяла свого чоловіка під руку.

Піднявшись на невеличкий схил, вони увійшли у ліс. Тваринка все ще не показалася, тож вони повільно заглиблювалися, залишаючи дорогу позаду.

— А ми тут не заблукаємо? Як це було з вами... — трохи бентежно поцікавилася Яна.

— Ні, більше нема чого перейматися, — заспокоював дружину Андрій.

Вони пройшли трохи більше ніж двадцять метрів, дорогу позаду було ледь помітно. Аж раптом, попереду у лісі, за деревами, заворушився яскравий білий вогник. Поступово він наближався до людей, які заворожено за ним спостерігали.

Вже за кілька хвилин перед ними з’явився господар лісу. В зубах він тримав обпалену куртку Каті.

— Привіт, — посміхнулася Катя і нахилилася.

Лис завмер за кілька метрів від дівчини, хутро стало дибки, з’явився вишкір. Він став у позу для нападу. Захисник лісу дивився на Яну.

— Що таке? — спочатку не зрозуміла Катя, але, прослідкувавши за поглядом тваринки, вона все зрозуміла. — Вона з нами, вона добра, — намагалася пояснити дівчина, але лис не слухав. А лише переводив погляд з однієї дівчини на іншу. Тоді Катя звернулася до Яни з Андрієм: — Схоже, він прийняв Яну за Натібріс. Може, ви відійдете на кілька метрів назад, щоб я змогла з ним побалакати?!

— Ходімо, — погодився Андрій і обійняв дружину за талію. Але не наважився повернутися спиною до тваринки, тож вони поволі відступали.

Вишкір зник, але хутро все ще стояло дибки. Катя обережно зробила кілька кроків до лиса:

— Поговоримо?! — і одразу поглянула в очі духу лісу.

Ще кілька секунд тваринка роздивлялася людей, що стояли трохи далі. Одну людину він знав і довіряв їй. Тим більш дивно було бачити його з іншою людиною, що була схожа на ту, яка викрадала його сили. І все ж він перевів погляд на ту людину, що стояла прямо перед ним. Саме вона попросила його про одну послугу:

«Хто це?» — голос в голові Каті був незадоволений.

«Вона з нами. Вона хороша!»

«Я відчуваю, що вона схожа ну ту, яка викрадала мої сили», — лис вишкірився один раз, показуючи, що відчуває загрозу.

«Розумію тебе! Ми теж так спочатку подумали. Але це зовсім інша людина, вір мені».

«Вона носить в собі дитину. Та, інша, такого не мала?»

«Ні, не мала!»

Лис на кілька секунд відвів погляд, роздивився Яну і нарешті трохи заспокоївся.

«Ти прийшла за своїми речами?!»

«Так, я б хотіла їх забрати. Щоб ти міг робити свою звичну роботу. І не відривався на охорону цих речей».

«Вони дійсно такі важливі?»

«Дуже!»

«Я був радий хоч чимось вам допомогти», — лис нарешті поклав куртку на землю і зробив крок назад.

«Дякую, ти дійсно нам допоміг!» — Катя намагалася передати ці слова так, щоб тваринка відчула її щиру подяку.

«Сподіваюся, ти маєш рацію щодо тієї людини… Надто сильна дитина в ній, як для звичайної людини…» — нічого не пояснивши, лис розвернувся і побіг назад, до свого лісу.

Кілька секунд Катя простояла з відкритим ротом, намагаючись осмислити останні слова тваринки.

— Катю? — гукнув Андрій, не розуміючи, чому вона не ворушиться.

— Так, вже йду, — відгукнулася вона через плече.

Піднявши куртку, вона перевірила кишені, всі жорсткі диски були на своїх місцях і цілі.