Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Доброго ранку! — голосно привітався Руслан Павлович.

Увійшовши до палати, він усіх розбудив. А Андрій навіть здригнувся від несподіванки.

За вікном вже почало сіріти, але цього було недостатньо для палати. Тож, не довго думаючи, Руслан увімкнув світло.

— Та що ж тобі треба?.. — Степан накрився ковдрою з головою, щоб захиститися від яскравого світла.

— Гарний ранок, — радісно продовжував поліціянт, попиваючи каву зі стаканчика.

— Тобі видніше, — прикривши одне око, Степан все ж виліз з-під ковдри.

— Точно вам кажу! Гарний ранок, щоб побалакати!

— Який паскудний початок дня… — скривився детектив.

— Що вам потрібно? — Андрій вже почувався набагато краще, хоча в голові досі трохи гуділо і крутило шлунок.

— Я ж кажу: побалакати.

— І ви вирішили це зробити з самого ранку, не дочекавшись, доки ми прокинемося?! — невдоволено підмітила Катя.

— Саме так! Доки ваш мозок досі відходить від сну…

— Ще один допит?! Кому з нас вийти? — зручніше усівшись на ліжку, Степан прикрив труси і потягнувся до штанів, щоб вдягнутися.

— Не треба нікому виходити. Це не допит, якщо, звичайно, ви нічого більше не згадали… Може, щось згадали? — без усякої надії спитав поліціянт.

— Ми все вчора розповіли, — Катя всілася зручніше на ліжку, прикриваючи груди ковдрою.

— Ну, якщо твоя розмова не сильно припікає, я думаю, ти трохи почекаєш. Мені треба відлити, — вставши з ліжка Степан вийшов з палати.

— Якийсь він грубий, — підмітив Руслан Павлович.

— Хто завгодно буде грубим, якщо його висмикнути зі сну, — Андрій скривив невдоволене обличчя. Він точно не збирався казати, що такі зміни відбулися після того, як Степану вирвали шматок душі.

Вже через кілька хвилин Степан повернувся до палати і почав застеляти своє ліжко:

— То про що ти хотів побалакати?

— Та так, нічого важливого… Де ви були вчора ввечері та вночі?

— А казав, що не допит, — швидко підмітила Катя.

— Дай подумаю… Ми з’їздили в бар, напилися, відкопали чиюсь могилу, спіймали та підсмажили голуба, а під ранок повернулися в палату. І вдавали, що спимо, — в’їдливо відповів детектив. — Ти як думаєш? Були в палаті, а потім заснули.

— Не треба так грубо! — такий тон не сподобався поліціянту, і настрій його почав псуватися.

— Ми були в палаті, — більш спокійно відповів Андрій. — А чого ви питаєте?

— Вчора вночі ваш спільний «знайомий» вийшов з коми і горлопанив на все реанімаційне відділення. Його ледь заспокоїли.

— Він же лежить не в нашому відділенні, тож ми нічого не чули, — знизав плечима Степан.

— Дивно було б, якби чули…

— А чого він кричав? — обережно поцікавилася Катя.

— Бо побачив смерть, яка зависла над ним… Ну, так він сказав.

Катя перелякано поглядала на Степана та Андрія, сподіваючись побачити їх очі. Але вони ніяк не відреагували на слова поліціянта.

— Він же був у комі, а там йому могло привидітися що завгодно, — байдуже нагадав детектив.

— Я теж так думаю, — погодився Руслан Павлович. — Йому вкололи слабке заспокійливе і тримали у свідомості, щоб він випадково знову не впав в кому. Тож у мене була можливість з ним трохи побалакати. І знаєте, що він мені сказав?

— Дієш не за протоколом. Без дозволу лікаря не маєш права допитувати пацієнтів, — нагадав Степан.

— І що він сказав? — поцікавився Андрій.

— Знаю, що не за протоколом, але я не міг втратити таку можливість… — після чого він відповів на питання Андрія: — Нічого не сказав. Він не пам’ятає останніх днів, наче їх не було. І не пам’ятає, як опинився в лікарні.

— Ще б він пам’ятав… Він надихався диму і був без свідомості, — для Каті це було очевидно.

— Так, цілком можливо, — погодився поліціянт. — Я йому показав ваші фотографії. Вас двох він не впізнав, — він показав пальцем на Андрія та Степана. — А от тебе він пам’ятає, — він показав на Катю. — Каже, що ти була піддослідною і брала участь у якомусь його дослідженні.

— І що? Я вам вчора про це казала, — розвела руки в сторони дівчина.

— Все правильно, і таке було…

— От прямо зовсім не схоже на допит… — Степан невдоволено перервав потік думок Руслана. — От скажи, що ти від нас хочеш? Ми тобі все розповіли. Ви вже повинні прочісувати ліс в пошуках того згорілого будинку. А ти тут сидиш і намагаєшся спіймати нас на хоч якійсь брехні, вивчаючи нашу поведінку… Хочеш знайти привід нас закрити? То закривай без приводу, якщо тобі десь «свербить». А ні, то залиш нас у спокої, дай нам відновитися. Я вже хочу покинути стіни цієї лікарні, — кутики губ смикалися, створюючи вищир. Степану набрид цей прихований допит. Він розумів, що робить Руслан, адже і сам колись так робив.

Кілька секунд поліціянт сидів непорушно, дивлячись в очі колишньому підлеглому. Але не витримав і першим відвів погляд. Він програв цей двобій. Тож тепер повинен був прийняти умови Степана.

— Добре, залишу вас. Відпочивайте і одужуйте, — Руслан підвівся з ліжка, допив каву і пішов до дверей. Але не відразу відчинив їх. Обернувшись, він додав: — Ми знайшли спалений вами шматок лісу і залишки будинку. Скоро почнемо розбирати завали. Подивимося, що ми там знайдемо…

Після чого Руслан Павлович вийшов з палати, нарешті залишивши їх у спокої.