Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Поцілунок був легкий, мов шепіт, але водночас пробудив у мені бурю. Я давно мріяв про цю мить, утім навіть мої найсміливіші мрії не могли передати того відчуття, що накотило на мене, коли я відчув її поруч. Її губи були м’якими й теплими, мов лагідний літній вітерець після дощу. Я дозволяв собі бути обережним, повільним — надто повільним, наче боявся, що це лише сон, і варто мені квапитись, як вона розтане у мене на очах. Але Мелісса торкнулася мого обличчя, її долоні легенько обійняли мене, і тоді я відчув, як вона різко притягнула мене до себе ще більше.

Наш поцілунок поглибився, і тепер у ньому не залишилося й натяку на колишню стриманість. Я відчував її відповідь так само палко, як і своє власне серцебиття. Її дихання змішалося з моїм, немов ми злилися в єдиному подиху, який був одночасно солодким і болісним, немов ця мить належала тільки нам, і ніщо інше більше не існувало.

— Мелі… — ледве промовив я, коли мій лоб торкнувся її, злегка нахилившись. Мені не вистачало повітря, але водночас я не хотів більше дихати нічим іншим, окрім неї.

— Як я давно цього хотіла… — прошепотіла вона, не відводячи погляду, її пальці ніжно тримали моє обличчя. У її очах я бачив щось, чого не помічав раніше, щось ніжне і сумне водночас. — Як же я сумувала за тобою, Адам.. за нами…

Її слова були тихими, але кожна їхня нота пронизувала мене, як колись давно, у ті моменти, коли я тільки починав її впізнавати. Ці слова були про нас, про ті втрати й омріяні мрії, що знову зійшлися у цей момент. Тепер я знав, що вона завжди була тут, у кожному відлунні дощових крапель, у спогадах і усіх моїх думках.

Я обережно провів пальцями по її волоссю, вбираючи кожен дотик, кожен оберт, наче вперше. Мелісса була поруч, і ми обидва знали, що нічого більше не поверне нас до самотності, в якій ми блукали роками. Тепер усе, що ми мали, — це одне одного, і я був готовий нарешті сказати їй усе те, що накопичувалося в мені всі ці роки.

— Тільки з тобою я знаю, що таке кохання… — прошепотіла вона, м’яко торкаючись моєї щоки, її нігті залишали легкі сліди, немов накреслюючи невидимі слова на моїй шкірі. Її погляд зупинився на мені — палкий, безмежно ніжний, і в той самий час тремтливо відвертий. — Дозволь мені бути коханою знову…

Її очі, як глибокий ліс, що відбивав світло, знову знайшли мої, і в цю мить, напевно, час справді перестав існувати. Ми просто дивилися одне на одного, вслухаючись у тишу, що огортала нас обох, перебуваючи так близько, так невимушено в обіймах, які більше не дозволять нікому і нічому розділити нас. Мелісса посміхнулась, легкий туман застелив її погляд, а коли вона ледь зволожила губи, я відчув, як втрачаю над собою контроль.

— Я хочу бути коханою тільки тобою, Адам, — прошепотіла вона, і здавалося, в цей момент щось зрушило всередині, зірвавши останні бар’єри.

Я міцніше притягнув її до себе, немов боявся, що вона раптом зникне, розтане, залишивши мене знову у світі самотності. Її губи торкнулися моїх, наче палкий вогонь, а її нігті вп’ялися у мою шию, від чого я здригнувся, відчувши, як усе довкола зливається в єдине полум’я.

У наступну мить я підняв її, і вона вміло обвила мої стегна ногами, з такою легкістю, ніби ми й справді знову стали тими молодими, наївними двадцятирічними, якими були колись. І я дійсно відчув себе тим самим двадцятирічним студентом, який закохався в незнайомку з першого погляду.. З першого її погляду на мене. Моя душа наче відновила свою юність, відчувши її обійми, ті самі, що назавжди вкарбувалися у пам’яті.

Ми опинилися в моїй кімнаті, та навіть крізь наші поцілунки я відчував її посмішку. Вона посміхалася так щиро, так прекрасно, і її сміх лунав мелодійно, немов у тій далекій юності, яку ми згадували з такою теплотою. Я обережно опустив її на підлогу, не перериваючи наш поцілунок ані на мить, а потім, майже несвідомо, мої пальці знайшли ту кляту обручку на її пальці.

— Тобі це більше не потрібно, — впевнено сказав я, знімаючи її обручку й кидаючи її кудись убік, десь у ті тіні, що вже більше не мали значення. — Я справді сподіваюсь на це, Мел.

Мелісса засміялася, обійнявши моє обличчя, і наш поцілунок поновився, цього разу ще палкішим, ще пристраснішим.

— Ти бовдур, Бітлер, — вимовила вона крізь сміх, і моє серце шалено затріпотіло від щастя.

Тільки зараз я усвідомив, як глибоко був занурений у цей момент, як важко було не дихати її посмішкою, її сміхом, її тремтливим голосом. Вона була поруч, вона була тут, і все, що залишалося — це бути з нею, без жодних сумнівів, без жодного жалю.