Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Ох, це щось неймовірне, — прошепотів ведучий, і я почув, як гості зашепотіли, зачаровані її виглядом.

Я стояв непорушно, поки Вікторія йшла до мене, кожен її крок був наче ударами по моєму внутрішньому метроному. Коли вона зупинилася поруч зі мною, її легкий аромат наповнив повітря навколо, і я на мить забув, де знаходжусь.

— Ти неймовірна, — прошепотів я, нахиляючись до неї, щоб ніхто не почув.

Вона ледь помітно усміхнулася, і в її очах промайнув блиск, який був лише для мене. Принаймні, я бажав цього.

— Ти теж непоганий, Камілло, — відповіла вона так само тихо, змушуючи мені усміхнутись.

Ведучий почав свою промову, утім я ледь чув його слова. Усі звуки навколо здавалися приглушеними, ніби світ звузився до маленької кулі, де були лише ми з нею.

— Камілло, Вікторіє, — звернувся до нас ведучий, привертаючи мою увагу. — Перед тим, як ми перейдемо до обітниць, скажіть: що привело вас сюди сьогодні?

Я кинув погляд на Вікторію, шукаючи підказку в її очах. Вона опустила погляд на букет у своїх руках і ледь помітно кивнула, ніби передаючи мені ініціативу.

— Кохання, — впевнено сказав я, несподівано для самого себе. — Ми тут, бо вирішили створити щось, що буде більшим, ніж кожен із нас окремо.

Гості зашуміли, а Вікторія підняла на мене очі, в яких читався подив і, можливо, трохи зворушення.

Музика змінилася, і ведучий запросив нас прочитати обітниці. Моє серце прискорилося, навіть дуже. Авжеж, мене ніхто не попередив щодо цього, і здається, Вікторію теж..

Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як серце б’ється в грудях із силою, що здавалася надмірною для такої миті. Погляди гостей спрямувалися на нас, і я зрозумів, що більше не маю часу вагатися. Усе, що я скажу зараз, залишиться в пам’яті назавжди. І я точно буду щирим у своїх словах.

— Вікторіє, — почав я, дивлячись прямо в її очі. — Здається, я завжди вважав, що зможу контролювати все: свої емоції, рішення, навіть своє майбутнє. Але ти — ти стала тим викликом, якого я не очікував.

Вона здивовано підняла брови, проте не перебивала. І я продовжив:

— Ти змусила мене побачити, що справжній контроль — це коли дозволяєш собі відпустити. Коли вчишся довіряти комусь і вірити, навіть коли сам цього не розумієш.

Її погляд зм’якшився, і я помітив, як вона легенько стиснула свій букет, наче шукала в ньому підтримки.

— Я обіцяю тобі, що, незалежно від того, як складатиметься наше життя, я завжди буду поруч. Я обіцяю бути твоєю опорою, навіть якщо ти цього не проситимеш. І... обіцяю намагатися бути тим чоловіком, якого ти справді можеш поважати, і який дійсно вартий твоєї поваги.

Мій голос трохи тремтів, однак це було чесно. Я закінчив і зробив крок назад, дозволяючи Вікторії взяти слово.

Вона на мить замислилася, а потім, видихнувши, почала говорити.

— Камілло, ти знаєш, що це все почалося... не зовсім так, як мріяла будь-яка дівчина. Але в цьому немає нічого поганого, — вона усміхнулася, дивлячись на мене. — Бо з кожним днем, який ми проводимо разом, я розумію: ти — не той, ким здавався спочатку. Ти кращий.

Мені захотілося посміхнутися, але я ледве стримався, щоб не порушити цей момент.

— Я обіцяю тобі... — вона зробила паузу, ніби зважуючи кожне слово. — Що навіть якщо наше життя іноді буде нагадувати шторм, я залишатимусь тією людиною, яка триматиме тебе за руку. Навіть, якщо цим штормом будеш ти, я все одно буду поруч…. Я не обіцяю бути ідеальною, проте обіцяю завжди бути справжньою.

Її голос здригнувся, і я відчув, як щось стискає моє серце. Усі ці слова, навіть якщо вони починалися з умовностей, навіть якщо просто для нашого спектаклю, звучали надто чесно, щоб не вірити в них.

Ведучий зробив невелику паузу, дозволяючи нам обмінятися кількома миттєвими поглядами, і продовжив:

— Камілло, Вікторіє, зараз настав час запечатати ваші обітниці. Обручки, будь ласка.

Кірін та Луїза підійшли до нас, кожен із коробочкою. Я взяв кільце з рук брата, і мої пальці ледь тремтіли, коли я тримав його. Це був тонкий, витончений символ, але його значення важило більше, ніж я міг уявити.

— Цією обручкою... я зобов’язуюсь бути поруч, у радості й у викликах. І... обіцяю навчитися в тебе, як бути краще, — промовив я, вдягаючи кільце на її пальчик.

Вона злегка всміхнулася, і я побачив, як у її очах блищать сльози. Потім вона взяла своє кільце й легким рухом наділа його на мій палець.

— Цією обручкою, Камілло, я обіцяю тобі те, що знаю найкраще: чесність. У всьому, завжди. І якщо ми вже вирішили разом рухатися вперед, то хай це буде справжнє.

Гості аплодували, але я чув тільки її голос і відчував легкий дотик її руки.

— Ви можете поцілувати наречену, — сказав ведучий, і публіка затамувала подих.

Я нахилився ближче, відчуваючи, як все довкола завмирає. Її очі знову зустріли мої, і в них я побачив не тільки хвилювання, але й дивну теплоту, яку не міг описати словами. Вона дихала трохи швидше, її губи ледь помітно здригнулися, ніби вона готувалася сказати щось, проте так і не наважилася.