Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Розмова відбувалася о пів на восьму ранку, і коло дверей Скіпа зібралися ті, хто відчалював на заняття о восьмій. Я угледів Ронні (плюс Ніка Праута, на той час вони стали нерозлучними), Ешлі Райса, Ленні Дорію, Біллі Марчента і ще чотирьох чи п’ятьох. Нейт у майці та піжамних штанях прихилився до дверей 302-ї. На сходовому майданчику спирався на милиці Стоук Джонз. Мабуть, він прямував униз і зупинився послухати суперечку.

Дірка сказав:

— Коли в’єтконгівці заходять у південнов’єтнамське селище, насамперед вони шукають людей з розп’яттям, образком святого Христофора, Дівою Марією чи ще чимось таким. Католиків убивають. Убивають людей, що вірять у Бога. Думаєш, ми повинні стояти осторонь і дозволяти комуністам убивати людей, що вірять у Бога?

— А чому б і ні? — втрутився Стоук зі сходів. — Стояли ж ми осторонь і дозволяли нацистам шість років убивати євреїв. Євреї вірять у Бога, у всякому разі, так я чув.

— Бісів Рви-Рви! — заволав Ронні. — Хто просив тебе вставляти своїх п’ять центів?

Але Стоук Джонз, він же Рви-Рви, вже спускався по сходах. Під лункий стук його милиць мені згадався недавній від’їзд Френка Стюарта.

Дірка знову повернувся до Скіпа, взявшись у боки кулаками. До його білої майки на грудях була пришпилена колекція армійських ідентифікаційних жетонів. Його батько, розповідав нам Дірка, носив їх у Франції і Німеччині. Носив, коли лежав за деревом, ховаючись від кулеметного вогню, який скосив двох з його роти і поранив ще чотирьох. Який стосунок це мало до конфлікту у В’єтнамі, ніхто з нас до ладу не розумів, але ці значки були для Дірки явно важливі, тож ми й не допитувалися. Навіть у Ронні вистачило розуму заткнути пельку.

— Якщо дозволимо їм захопити Південний В’єтнам, вони захоплять Камбоджу. — Дірка обвів очима Скіпа, мене, Ронні — всіх нас. — Потім Лаос. Потім Філіппіни. Одне по одному.

— Якщо вони здатні на таке, то, може, й заслуговують на перемогу, — сказав я.

Дірка отетеріло подивився на мене. Я й сам трішки очманів, але назад своїх слів не забрав.

23

Перед канікулами до Дня подяки пройшов ще один раунд заліків, і для юних спудеїв з третього поверху Чемберлена він став катастрофою. Більшість з нас уже зрозуміла, що дострибалася до катастрофи і коїмо щось на зразок групового самогубства. Кербі Макклендон показав свій фокус з нервовим зривом і зник, неначе кролик у циліндрі фокусника. Кенні Остер, що під час ігрових марафонів зазвичай сидів у кутку і колупався в носі, коли не міг вирішити, якою картою ходити, просто дав драла, залишивши на подушці пікову даму, на якій написав: «Я пас». Джордж Лессард приєднався до Стіва Оґґа і Джека Фрейді в Чеді, гуртожитку для розумників.

Шість викреслюємо, залишається тринадцятеро.

Цього мало б вистачити. Та тільки того, що сталося з бідолахою Кербі, мало б вистачити з головою, хай йому біс. Останні три-чотири дні перед зривом руки в нього трусилися так, що йому важко було брати карти зі столу й він підскакував на стільці, коли хтось грюкав дверима в коридорі. Випадку з Кербі мало б вистачити. Де там. Не допомагав і час, який я проводив з Керол. Коли я був з нею, так, усе було прекрасно. Коли я був з нею, мені не хотілося нічого, крім інформації, ну хіба ще витрахати її так, щоб очі повилазили. Однак у гуртожитку, а особливо в клятій вітальні на третьому поверсі, я перевтілювався в ще одного Пітера Райлі. У вітальні третього поверху я ставав незнайомцем для самого себе.

З наближенням Дня подяки всіх нас опанував якийсь сліпий фаталізм. Тільки ніхто про це не говорив. Ми розмовляли про фільми і секс. «Я перепробував більше дуп, ніж карусельний кінь!» — полюбляв каркати Ронні, зазвичай ні з того ні з сього, коли про це навіть не йшлося. Та найголовнішими темами були В’єтнам… і «чирва». Обговорення «чирви» зводилося до того, хто виграє, хто програє і хто, здається, нездатен засвоїти кілька простих принципів гри: позбався хоча б однієї масті, сплавляй чирву середню за старшинством тому, хто любить ризикувати, а якщо змушений брати взятку, бери найстаршою картою, яка в тебе є.

Єдиною активною реакцією на навислий над нами третій раунд заліків було перетворення гри в свого роду нескінченний, циклічний турнір. Ми все ще грали по п’ять центів очко, але тепер ввели ще й «очки за партію». Система їх нарахування була дуже складна, але Ренді Еколлз і Г’ю Бреннен за дві гарячкові нічні сесії розробили гарну формулу. Обидва вони, до речі, валили курс вступу до математики, і за підсумками зимового семестру ні першого, ні другого не запросили назад.

Від тих заліків напередодні Дня подяки минуло тридцять три роки, а чоловіка, яким став той хлопчисько, при згадці про них і досі пересмикує. Я провалив усе, крім соціології та вступу до англійської. Не треба було бачити оцінок, щоб це збагнути. Скіп сказав, що потонув на всьому, крім вищої математики, та й там висів на волосинці. Того вечора я запросив Керол у кіно, наше прощальне побачення перед канікулами, а разом з тим і останнє, хоча тоді я цього не знав. Йдучи по своє авто, я зустрів Ронні Мейленфанта. Поцікавився, як, на його думку, в нього з заліками. Ронні посміхнувся, підморгнув і відповів:

— Усі тузи, чемпіоне. Точнісінько, як у дебільному студкубку. Мені переживати нема чого.

Проте у світлі ліхтарів на стоянці я помітив, як його посмішка на мить затремтіла в куточках губ. Шкіра його стала надто блідою, а прищі, що вже на початку навчання у вересні виглядали кепсько, тепер виглядали як ніколи жахливо.

— А в тебе як?

— Хочуть зробити мене деканом гуманітарного, — сказав я. — Це тобі про щось говорить?

Ронні зареготав.

— Ох ти ж мала паскуда! — він ляснув мене по плечі. Нахабна самовпевненість в очах Ронні змінилася страхом, від чого він став виглядати молодшим. — Зібрався кудись?

— Ага.

— З Керол?

— Ага.

— Радий за тебе. Класна ціпа, — як на Ронні, така щирість просто-таки краяла серце. — Якщо не побачимось у вітальні, то веселого тобі Дня індичок.

— Тобі теж, Ронні.

— Ага. Дякую, — дивлячись на мене швидше спідлоба, а не прямо, і намагаючись втримати посмішку на вустах. — Хоч би там як, гадаю, обоє матимемо, що полизати, хіба ні?

— Ага. Думаю, точніше не скажеш.

24

Було спекотно. Хоч