Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

ані двигун, ані пічка не працювали, все одно було гаряче. Ми нагріли весь салон своїми тілами. Скло запітніло і світло зі стоянки, проходячи крізь нього, розсіювалося, неначе у візерунчастому вікні ванної. Грало радіо. Величний Джон Маршалл зі старими піснями: скромний, та все одно величний, крутив «Фор Сізнз» і «Довеллів», Джека Скотта і Літл Річарда, і Фредді «Бум-Бум» Кеннона, словом, усі ретрохіти. Її светр був розстебнутий, а ліфчик висів на спинці, одна бретелька широка і товста (в ті дні технологія виробництва ліфчиків ще не зробила наступного гігантського стрибка вперед) звисала донизу. Її шкіра була тепла, а пипка в мене в роті шорстка. Трусики все ще були на ній, але лише відносно: вони з’їхали вниз і збилися набік. Я засунув в неї один палець, потім два, а Чак Беррі співав «Джонні Б. Ґуд», а потім «Роял Тінз» співали «Коротесенькі труси». Рука Керол — у мене в штанах, її пальці смикали гумку моїх коротесеньких трусів. Я відчував її запах: парфуми на шиї і піт на скронях, де починається волосся. Я чув її, чув живе пульсування подиху, німий шепіт на моїх губах, коли ми цілувалися. І все це на відкинутому якнайдалі назад передньому сидінні мого авто. Я не думав ні про завалені заліки, ні про війну у В’єтнамі, ні про Л. Б. Джонсона з леєм на шиї, ні про «чирву», взагалі ні про що, я тільки хотів її, хотів просто тут і просто зараз… і тут вона несподівано почала випростуватися сама і випростувати мене, обома руками впершись мені в груди, розчепіреними пальцями відштовхуючи назад до керма. Я знову підсунувся, ковзнув долонею вгору по її стегні. Керол різко промовила:

— Піте, ні! — і стулила ноги. Коліна вдарилися одне об одне так голосно, що я аж почув стук засува, що означає: з любощами покінчено, подобається тобі це чи ні. Мені не подобалося, але я зупинився.

Важко дихаючи, відкинув голову на запітніле вікно водія. Мій член перетворився на засунутий у спіднє залізний прут, такий твердий, що аж боліло. Скоро це минеться. «Жоден не стоїть вічно». Здається, це сказав Бенджамін Дізраелі. Але ерекція минає, а яйця і далі продовжує судомити. Такий ось факт чоловічого життя.

Ми пішли з показу якоїсь неймовірно жахливої жуйки з Бертом Рейнолдзом про простого хлопця-молодця і повернулися на стоянку біля котелень, маючи на думці те ж саме… принаймні я на це сподівався. Ми і думали, мабуть, про одне, тільки я сподівався, що дістану трішки більше.

Керол прикрилася светром, однак ліфчик продовжував висіти на спинці. Вигляд у неї був шалено принадливий: груди немовби намагалися повипадати крізь виріз, і в тьмяному світлі виднілося темне півколо пипки. Відкривши сумочку, Керол тремтячою рукою вигрібала цигарки.

— У-ух, — зітхнула вона. Голос у неї тремтів, як і руки. — Тобто, ну й ну!

— У розстебнутому светрі ти схожа на Бріжітт Бардо, — промовив я.

Вона звела очі — здивована і, здається, задоволена.

— Ти справді так вважаєш? Чи це через біляве волосся?

— Волосся? Дідько, ні. Через… — я показав на светра. Керол поглянула на себе і засміялася. Однак ґудзиків не застебнула і не спробувала запнутися тугіше. Загалом, не впевнений, що їй би це вдалося. Скільки пригадую, светр був дивовижно обтислий.

— Коли я була мала, вище по вулиці від нас був кінотеатр «Ешер Емпайр». Його вже знесли, але коли ми були дітьми — Боббі, Саллі-Джон і я — складалося таке враження, ніби там ішли лише її фільми. Лише одного «І Бог створив жінку» крутили років так із тисячу.

Я зайшовся сміхом і взяв з приладової панелі свої цигарки.

— П’ятницями і суботами на вечірньому сеансі в автокіно у Ґейтс-Фоллзі його завжди показували третім.

— Ти дивився?

— Смієшся? Мені не дозволяли і потикатися в автокіно, хіба коли там ішли два диснеївські мультики. «Тонку» з Салом Мінео я бачив, здається, разів сім щонайменше. Але пам’ятаю афіші. Бріжітт у рушнику.

— Я не повернуся в університет, — сказала вона, закурюючи. Промовила це так спокійно, що спершу мені здалося, що ми й далі розмовляємо про старі фільми або про північ у Калькутті, одним словом, про щось таке, що в змозі переконати наші тіла, що час спати, вистава скінчилася. Тоді до мене дійшло.

— Ти… ти сказала…

— Сказала, що не повернуся після канікул. Судячи з того, як усе складається, День подяки вдома вийде не вельми радісним, та і що в біса зробиш?

— Батько?

Вона похитала головою і зробила затяжку. Полум’я цигарки мережило її обличчя помаранчевими рисками і півмісяцями сірих тіней. Вона виглядала старшою. І далі вродливою, але старшою. Пол Анка співав «Даєна». Я з прикрістю вимкнув радіо.

— Мій батько тут ні до чого. Я повертаюся в Гарвіч. Пам’ятаєш, я згадувала мамину подругу Ріонду?

Я ніби щось таке пригадував, тож кивнув головою.

— Фото, яке я тобі показувала, те, де я з Боббі та Ес-Джеєм, зробила Ріонда. Вона каже… — Керол подивилася на свою спідницю, все ще задерту ледь не до пояса, і заходилась її смикати. Ніколи не знаєш, що змусить людей ніяковіти. Іноді це фізіологічні потреби, часом — сексуальні оргії родичів, інколи — вимахування. А іноді, звичайно ж, пияцтво.

— Скажімо так: у родині Джерберів проблеми з алкоголем є не тільки в татка. Він навчив маму пити до дна, а вона була старанна учениця. Довгий час вона трималася, по-моєму, ходила на збори анонімних алкоголіків, але Ріонда каже, вона знову почала. Тому я повертаюся додому. Не знаю, зумію допомогти їй чи ні, але спробую. Не тільки заради мами, а й заради брата. Ріонда каже, що Ієн не знає, на якому він світі. Загалом ніколи й не знав.

Вона посміхнулася.

— Керол, може, це не така вже й хороша ідея. Отак начхати на свою освіту…

Вона сердито підвела очі.

— То тебе турбує моя освіта? А знаєш, що розповідають про кляту «чирву», в яку ви ріжетеся на третьому поверсі Чемберлена? Що всі там, разом з тобою, вилетять з університету ще до Різдва. Пенні Ланг каже, що до весняного семестру там нікого не залишиться, крім вашого лайнюка старости.

— Ну, це вже перебільшення, — не погодився я. — Залишиться Нейт. І Стоуклі Джонз. Якщо тільки колись ввечері не скрутить собі в’язи на сходах.

— Ти говориш так, ніби це смішно.

— Зовсім не смішно, — сказав я. Так, було зовсім не смішно.

— Тоді чому ти не кинеш?

Тепер уже я почав сердитися. Вона відштовхнула мене, ляснувши колінами; сказала, що їде,