Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

— Не знаю, чому я не кидаю, — відбивався я. — А чому ти не можеш знайти когось, хто подбав би про твою матір? Чому ця її подруга, Рованда…

— Рі-он-да.

— …не може про неї подбати? Я хочу сказати, хіба ти винна, що твоя мати — п’яниця?

— Моя мати не п’яниця! Не смій так її називати!

— Але ж з нею таки щось негаразд, якщо ти аж збираєшся кинути коледж. Якщо все так серйозно, виходить, проблема не маленька.

— Ріонда працює і має дбати про власну матір, — відповіла Керол. Гнів погас. Вона говорила знесилено, безнадійно. Я пригадав дівчину, що стояла поруч зі мною і, сміючись, дивилася, як вітер жене по асфальті клапті ґолдвотерівської наліпки. Але ця була зовсім на неї несхожа.

— Моя мати — це моя мати. Крім мене та Ієна про неї піклуватися нікому. А Ієн ледь дає собі раду в школі. До того ж про запас я маю Коннектикутський університет.

— Тобі потрібна інформація? — спитав я тремтячим, глухим голосом. — Я дам тобі інформацію, потрібна вона тобі чи ні, домовилися? Ти розбиваєш мені серце. Ось тобі інформація. Ти розбиваєш моє кляте серце.

— А от і ні, — сказала Керол. — Серця міцні, Піте. Зазвичай вони не розбиваються. Найчастіше вони лише прогинаються.

Ага, звісно, а Конфуцій казав, що в жінки, яка летить вниз головою, волосся опиняється вгорі. Я заплакав. Несильно, але сльози є сльози. Головно, мабуть, через те, що мене захопили зовсім зненацька. Добре, може, й через себе самого. Тому що був наляканий. Я завалив або був під загрозою завалити всі предмети, крім одного, одна моя подруга мала намір натиснути на кнопку «Відбій», а я ніяк не міг кинути грати в карти. Коли я вступив до коледжу, все пішло не так, як я очікував, тож мені було дуже страшно.

— Не хочу, щоб ти їхала. Я кохаю тебе, — промовив я і спробував усміхнутися. — Просто ще деяка інформація, добре?

Вона подивилася на мене з виразом, якого я не збагнув, тоді опустила скло зі свого боку і викинула цигарку на асфальт. Підняла скло і простягнула до мене руки.

— Ходи до мене.

Я загасив свою в переповненій попільничці й ковзнув по сидінню до неї. В її обійми. Вона поцілувала мене і заглянула в очі.

— Може, кохаєш, а може, й ні. Нізащо не відмовляла б когось кохати мене, це я тобі кажу напевне. Адже любові ніколи не буває забагато. Але у тебе в душі повна плутанина, Піте. Через навчання, через «чирву», через Еннмарі й… через мене теж.

Я хотів сказати, що це неправда, але, звісно, саме так і було.

— Я можу вчитися в Коннектикутському університеті, — вела далі Керол. — Якщо з мамою налагодиться, я вступлю туди. Як не вийде, можна піти на неповний стаціонар у Пеннінгтон, що у Брітджпорті, або навіть записатися на вечірні курси в Стретфорді чи Гарвічі. Все це можна, Я можу дозволити собі розкіш обирати, бо я дівчина. Тепер чудовий час для дівчат, повір. Ліндон Джонсон про це подбав.

— Керол…

Вона лагідно затулила мені губи долонею.

— Якщо ти вилетиш у грудні, то наступного грудня, цілком можливо, опинишся в джунглях. Обов’язково подумай про це, Піте. Саллі — інша річ. Він вірить, що так треба, і хоче туди поїхати. А ти не знаєш, чого хочеш і в що віриш. І не дізнаєшся, якщо весь час сидітимеш за тими картами.

— Слухай, я ж здер з машини ту ґолдвотерівську наліпку, хіба ні?

Навіть для мене це прозвучало по-дурному.

Керол промовчала.

— Коли ти їдеш?

— Завтра після обіду. У мене квиток на автобус «Трейлвейз» до Нью-Йорка о четвертій годині. Гарвіцький вокзал менш ніж за три квартали від моїх дверей.

— Виїжджаєш з Деррі?

— Так.

— Можна я відвезу тебе на автовокзал? Можу заїхати по тебе в гуртожиток близько третьої.

Керол подумала, тоді кивнула. Але в її очах майнула тінь. Це було важко не помітити, адже ці очі завжди були так широко розплющені, такі чесні.

— Було б добре, — сказала вона. — Дякую. І… я ж тобі не брехала, правда? Казала, що в нас усе може виявитися тимчасовим.

Я зітхнув.

— Так. Тільки виявилося куди тимчасовішим, ніж я очікував.

— А зараз, Номер Шість: нам потрібна… інформація.

— Ви її не отримаєте, — відповідати жорстко, як Патрик Макґуен у «Полоненому», коли в очах усе ще стояли сльози, було важко, та я старався, як міг.

— Навіть коли я дуже попрошу? — вона взяла мою руку, засунула собі під светр і поклала на ліву грудь. Та частина мого тіла, що вже почала непритомніти, одразу ж стала струнко.

— Ну…

— Ти вже це робив? Я маю на увазі, до кінця? Ось яка інформація мені потрібна.

Я завагався. Гадаю, це важке питання для більшості хлопців. І більшість бреше. Мені не хотілося брехати Керол.

— Ні, — відповів я.

Вона граційно вислизнула з трусиків, перекинула їх на заднє сидіння і сплела пальці в мене на потилиці.

— А я так. Двічі. З Саллі. По-моєму, він не дуже це вміє… але ж він ніколи в коледжі не вчився. На відміну від тебе.

У роті в мене добряче пересохло, втім, напевно, це був обман чуттів, бо коли я її поцілував, наші роти були вологі. Губи роз’їжджалися навсібіч, і язики, і кусливі зуби. Коли знову був у змозі говорити, я вимовив:

— Робитиму все, що зможу, щоб поділитися набутими в коледжі знаннями.

— Увімкни радіо, — попросила Керол, розстібаючи мені пояс і смикаючи блискавку на джинсах. — Увімкни радіо, Піте. Я люблю старі пісні.

Тож я увімкнув радіо і поцілував її… і було місце, певне місце, куди привели мене її пальці… і була мить, коли я був спершу собою колишнім, а потім опинився в новому місці. Там вона була дуже тепла. Тепла і дуже тісна. Вона прошепотіла мені на вухо, лоскочучи шкіру губами:

— Не поспішай. З’їж усі овочі, один по одному, і, можливо, отримаєш десерт.

Джекі Вілсон співав «Котиться самотня сльоза», і я не поспішав. Рой Орбісон співав «Тільки самотні», і я не поспішав. Ванда Джексон співала «Влаштуймо вечірку», і я не поспішав. Величний Джон зачитав рекламу «Бренніґена», найгарячішого в Деррі клубу а-ля «бухання до світання», а я не поспішав. Тоді Керол застогнала, і мені в шию