Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Зрештою він пішов до свого туалету, а там опустив кришку унітаза і впав навколішки, щоб помолитися. І нерухомо застиг, бо відчув якесь коливання в атмосфері. Кроків він не чув, але здогадався, що хтось зайшов до нього в кабінет. Хто то міг бути, підказала логіка. Не розплющуючи очей, досі спираючись руками на закрите сидіння унітаза, він погукав:

— Фінлі? Фінлі О’Теґо? Це ти?

— Так, бос, це я.

Що він робив тут до сирени? Усі (навіть Руйначі) знали, як любив поспати Горностай Фінлі. Але на все свій час. Цієї миті Пімлі приймав у себе Господа Бога (хоча насправді він мало не задрімав навколішках, коли якийсь глибинний інстинкт попередив його, що на першому поверсі будинку начальника тюрми є ще хтось, крім нього). Такого важливого гостя, як Господь Бог, не випроваджують, тому він закінчив свою молитву — «Подаруй мені своє благословення, амінь!» — і лише тоді, кривлячись, підвівся. Триклята спина протестувала проти черева, яке змушена була піднімати.

Фінлі стояв біля вікна, роздивлявся в тьмяному світлі «миротворця», повертаючи його з боку на бік, щоб помилуватися делікатним орнаментом на руків’ї.

— Це той, що сказав «добраніч» Кемерону, чи не так? — запитав Горностай. — Ґвалтівникові Кемерону?

Пімлі кивнув.

— Обережно, синку. Він заряджений.

— Шість патронів?

— Вісім! Чи ти осліп? На Бога, ти подивися, який у нього циліндр.

Дивитися Фінлі не схотів: просто повернув револьвер Пімлі.

— Я знаю, як натискати на гачок. І мені цього цілком вистачає, коли треба мати справу зі зброєю.

— Еге ж, якщо вона заряджена. Чого ти так рано? Чому заважаєш людині прочитати ранкову молитву?

Фінлі пильно дивився на нього.

— А якби я спитав, чому застаю вас за ранковою молитвою, одягненого й зачесаного, а не в халаті й капцях з одним розплющеним оком, що б ви відповіли?

— У мене мандраж. Отак просто. Думаю, ти теж хвилюєшся.

Фінлі чарівливо всміхнувся.

— Мандраж? Це як мурашки по шкірі, коли щось насторожує?

— Еге ж, щось таке.

Усмішка Фінлі поширшала, але Пімлі здалося, що вона не зовсім щира.

— Чудово! Мені подобається! Мандраж! Мандражевий!

— Ні, — виправив Пімлі. — Просто мандраж, більше ніяк.

Усмішка зблякла, Горностай посерйознішав.

— У мене теж мандраж. І мурашки. Я насторожений.

— Знову сплески на глибинній телеметрії?

Фінлі стенув плечима й кивнув. Проблема з глибинною телеметрією полягала в тому, що ніхто насправді не знав, що саме вона вимірює. То могла бути телепатія, чи (Боже збав) телепортація, чи навіть глибинне тремтіння в тканині реальності — передвісник неминучого згасання Променя. Сказати напевне не міг ніхто. Проте за останні чотири місяці ті прилади, що раніше весь час були тихі й темні, оживали все частіше.

— А Дженкінс що каже? — запитав Пімлі. І майже несвідомо вклав револьвер у свою кобуру, наближаючи нас ще на крок до того, про що ви не схочете слухати, а я не хочу оповідати.

— Дженкінс каже все, що готовий верзти його довгий язик без кісток, — несхвально пересмикнувши плечима, відповів Фінлі. — Він же навіть не знає, що означають символи на елементах керування й екранах глибинної телеметрії. Як можна покладатися на його думку?

— Спокійно. — Пімлі поклав руку на плече своєму начальнику служби безпеки. З подивом (і легкою тривогою) він відчув, що тіло під тонкою вишуканою сорочкою від «Тернбул-і-Ассера» здригнулося. Чи, може, затремтіло. — Спокійно, приятелю! Я ж лише спитав.

— Я не можу спати, не можу читати, навіть трахатись не можу, — сказав Фінлі. — Бачить Ґан, я намагався все це робити! Ходімо зі мною до Дамлі-Гауза, будь ласка, подивитеся на ті кляті показники. Може, у вас з’являться якісь ідеї.

— Я керівник, а не технік, — м’яко нагадав Пімлі, але сам уже був на півдорозі до дверей. — Проте цікавіших занять у мене зараз немає, тому…

— Може, то просто сигнали наближення кінця, — розмірковував Фінлі, зупинившись у дверях. — Неначе таку річ можна виміряти…

— Може, й так, — погодився Пімлі, — але прогулятися й подихати вранішнім повітрям нам не зава… Гей! Гей, ти! Ти, Род! Повертайся, коли до тебе звертаються! Повернися, я сказав!

Род, худий чоловік у старезному джинсовому комбінезоні (тканина ззаду глибоко провисла й витерлася до білого), підкорився наказові. Його круглі щоки були всипані ластовинням, а очі мали чарівний відтінок небесної блакиті, хоч у них і застиг миттєвий переляк. Насправді він був би навіть симпатичний, якби не ніс: з одного боку геть-чисто роз’їдений, і одна-єдина ніздря надавала обличчю моторошно-дивного вигляду. В руках він тримав кошика. Пімлі був упевнений, що бачив цього плоскостопого недоумка і раніше, та пригадати не міг: усі Роди були для нього на одне лице.

Але це не мало значення. Встановлення особи було роботою Фінлі, і він одразу ж до неї взявся: рушив до Рода, на ходу витягаючи з-за пояса гумові рукавички. Род притисся до стіни, ще міцніше стиснув свого плетеного кошика і гучно перднув — напевно, з переляку. Пімлі довелося прикусити внутрішній бік щоки, сильно прикусити, щоб стримати усмішку.

— Ні, ні, ні! — вигукнув шеф безпеки й рукою в рукавичці ляснув Рода по обличчі. (Торкатися шкіри Дітей Родерика не можна було: надто багато хвороб вони переносили.) З Родового рота бризнула слина, з провалля в носі — кров. — Не повертайся до мене задом, сей Гейліс! Звісно, дірка у тебе в голові ненабагато краща, але принаймні вона може озватися до мене шанобливим словом. І тобі ж буде ліпше, якщо озветься.

— Хайл, Фінлі О’Теґо! — промимрив Гейліс і вгатив себе кулаком у лоба, та так сильно, що гахнувся головою об стіну — бонк! То була остання крапля: Пімлі не втримався й розреготався. І Фінлі б не сказав йому жодного слова докору на шляху до Дамлі-Гауза, бо він і сам усміхався. Хоча навряд чи Род на ім’я Гейліс міг заспокоїтись, дивлячись на цю усмішку, — забагато гострих зубів вона оголювала. — Хайл, Фінлі з Варти, довгих днів і приємних ночей тобі, сей!

— Це вже краще, — милостиво кивнув Фінлі. — Ненабагато, але краще. Що, чорт забирай, ти тут робиш до сирени й сонця? І що в козубі, лайдаче?

Гейліс ще сильніше притиснув кошик до грудей. Його очі тривожно заблищали. Усмішка Фінлі враз погасла.

— Зараз же відкрий кришку й покажи мені, що в тому кошику, інакше зубів не збереш. — Слова зірвалися тихим рівним гарчанням.

Якусь мить Пімлі здавалося, що Род не підкориться, і начальник тюрми відчув новий спалах тривоги. Та потім поволі