Читати книгу - "Мертвим не болить"

ступив кілька кроків по сіножаті, послухав. Тепер уже можна було не ховатися, у темряві ночі і зблизька не дуже побачиш. Швидким кроком Сущеня пройшов по траві вздовж кущів, передумав — пішов у інший бік. Його притягало до себе шосе, либонь, треба було підійти туди. Він боявся, що там могли сидіти вороги, затаївшись, чатувати на нього або Войцика, якщо тому пощастило втекти. Але те місце, де він перейшов шосе, уперто тягнуло його до себе, і Сущеня наважився. Правда, він не побіг навпрошки через сіножать, а повернув, дав доброго гака, поки обійшов те злощасне місце, і біля телеграфного стовпа з підпіркою вибрався на схил. Схил тут був ще вищий, удень, мабуть, дорогу з нього видно далеко. Але це вдень. Тепер же ні здалеку, ні зблизька нічого не побачиш; у виямці, ніби в провалі, ледь-ледь курів у мороці туман. Сущеня присів, подивився, послухав. Потім з наганом у руці, остерігаючись, щоб не послизнутися, спустився до шосе, перебіг його по мокрій жорстві і видерся по схилу навпроти. Ніхто його не побачив, ніхто ніде не озвався. Тоді він обережно, через кожні п'ять кроків зупиняючись, почав крастися до того місця, де переходив шосе. У трав'янистому долі, у виямці, нічого не було видно, і він більше покладався на своє відчуття, шукаючи те місце. «Здається, десь тут близько, — зрештою подумав він, добре-таки побродивши над схилом. — Чи, може, далі...» Отак розмірковуючи, він запримітив у тумані ледь помітний відблиск калюжі внизу і зрадів, зрозумівши, що переходив саме тут. Але що з того? Войцик міг піти іншим шляхом, міг узагалі не вийти з лісу... Усе ж Сущеня пройшов раз і другий по схилу, придивляючись до чорних борових нетрів. Ніде нікого не було... Зрештою, Войцик міг і втекти, або вони могли забити його і забрати із собою. Багато було можливостей у ворога, а ось у нього, здається, уже не залишилося жодної.

Постоявши на схилі і невесело розваживши, він з пекучим жалем у серці почав спускатися вниз. І несподівано в траві наступив ногою на щось м'яке, торкнувся рукою і впізнав: то була кепка. Із цупкого сукна, з довгим твердим козирком — знайома Войцикова шапка. Сполоханий знахідкою, він заметушився на схилі, побіг уздовж канави і в стоптаному бадиллі ледве не наскочив на людину, яка темною нерухомою купою лежала ниць, і щось біле на ній виразною плямою ясніло в темряві.

Повзаючи коліньми, Сущеня обмацав людину — то був Войцик, і був він неживий, уже холодний, як земля, на якій лежав. Рушниць ніде не було, чумарку з нього, мабуть, здерли, гамаші також — за однією ногою волочилася напіврозкручена онуча, друга нога була боса. Кишені штанів вивернуті, мабуть, шукали зброї чи якогось майна, — забили і кинули. Сам не свій від жахливого нервового збудження, Сущеня витягнув на плечі щуплувате тіло Войцика і підбігцем перетнув шосе. Трохи важче було вилізти по схилу. Навколо, як і дотепер, лежала тиша, навіть не гули дроти вгорі, і він, шумно дихаючи, кинувся сіножаттю до річки.

Останні кроки до того місця, де лежав Буров, він ледве подолав: знесилений раптовою втомою, все ж дістався з убитим на плечах до другого вбитого і разом з ношею впав на землю. Здається, сил уже в нього не залишилося, бо не залишилося надії, усе зайшло в глуху безвихідь, і тільки ще недоладно продовжувалося його життя, яке тепер було йому невідомо для чого. Що робити із своїм життям? Чим захистити своє життя і чи варто захищати його взагалі? Хто матиме щастя від такого врятованого його життя? Хто зрадіє тому життю, коли вже самому воно не на радість, а на муки, безпросвітні нестерпні страждання?

Трохи полежавши, він заворушився, сів. Випроставши ноги, сидів на вогкому пагорбку. Крізь туман і голе віття кущів унизу по-нічному тьмяно й сонливо поблискувала річка, і побіч лежали двоє убитих. Дивно, вони приїхали на станцію, щоб забити його, та все сталося інакше: він ось живий, а вони мертві. І що дивно: немає з того радості. Ніби він так само вже мертвий.

Сущеня потягнувся, поправив Войцика — перекотив його на спину. Потім, подумавши, став на коліна, підтягнув під пахви його тонкувате, ніби в підлітка, тіло, поклав поруч із Буровим. Два партизани, як у строю, — плече в плече. Тільки один босий, обидва в сорочках, без шапок. Старший і молодший. З вільними руками, без зброї.

Зброя була в нього — чорний міліцейський наган із сімома патронами в барабані. Але нащо йому сім патронів? Йому потрібний лише один. Щоб підвести останній підсумок життю. Чи ж викараскатися з цього глухого кута, у який загнали його німці, війна, життя?.. Сумлінно, як усі, на рівних правах з усіма людьми жити він не міг, а несумлінно не хотів. У нього була жінка, рідня, зростав синок Гришко, — як було класти пляму на їхні долі? А не заплямувати було вже неможливо. Усупереч своєму бажанню, усім своїм намаганням. Що ж йому ще зосталося?

Та, мабуть, усе має свої закони і свій сенс. Людина не все може. Часом вона не може нічого. Загинули ж ті люди, партизани й патріоти, чим він кращий від них? Він же в їхній смертний час був разом із ними і вже хоч би тому заслужив таку саму смерть. Хай йому дарують люди, жінка Анеля, синок. Він старався бути добрим чоловіком і батьком, та війна чи нещаслива доля стали сильнішими за нього. Бог бачить, як він любив їх і скільки уже натерпівся! Певно, було б усе інакше, коли б не ця його любов, якою скористалися, все врахувавши, ті, що загнали його в цю пастку, зробивши з них заложників. Німець Гросмайєр скрутив його долю, але він не переможе його волі. Його вольная воля, — може, те єдине, що залишилося не підлеглим нікому. Усе ж таки він помре на свій вибір... Хай хоч це втішить його в гіркій недолі. Іншого заспокоєння він собі не знаходив...

Нічною порою група підривників партизанської бригади дядька Сашка пробиралася в туманній сльоті по шосе, щоб замінувати міст через Ресу. Хлопці трохи заблукали звечора і вийшли на дорогу збоку від моста. Щоб знову не блукати вночі і заощадити час, вони пішли понад схилом. Ішли мовчки, насторожено, слід у слід за переднім — старшим групи, військовим сержантом з оточенців. Сіл поблизу не було, поліція вночі не дуже нишпорила по цій