Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Почекаємо ще трохи. А раптом вона передумає?

— Роланде… — почав Алан безжально лагідним тоном.

Але Роланд заперечно зажестикулював руками: мовляв, не хочу нічого чути.

— Не сумнівайся в мені, Алане. Я говорю як син свого батька.

— Гаразд, — Алан простягнув руку і на мить стиснув Роландові плече. Що ж до Катберта, то він утримався від будь-яких суджень. Бо підозрював, що Роланд сам не тямить, що робить, незалежно від того, батьків він син чи не батьків.

— Пригадуєте, що Корт казав про основну слабину таких шмаркачів, як ми? — з тінню усмішки на устах спитав Роланд.

— «Біжите, не розбираючи дороги, й провалюєтеся в першу-ліпшу яму», — процитував Алан, так вдало імітуючи буркотливі нотки свого вчителя, що Катберт розреготався.

Роланд і собі трохи ширше всміхнувся.

— Еге ж. Саме ці золоті слова я й не хочу забувати, хлопці. Я не хочу перевертати тачку, аби тільки побачити, що в ній… звісно, якщо в мене буде вибір. Сюзен може передумати і прийти, треба тільки дати їй час. Я вірю в те, що вона хотіла зі мною побачитися… але обставини склалися несприятливо.

Він замовк, і на якийсь час між ними запала тиша.

— Я шкодую про те, що наші батьки відправили нас сюди, — першим заговорив Алан… хоча відправив їх сюди саме батько Роланда, і всім трьом це було добре відомо. — Ми ще надто молоді для таких справ. Надто недосвідчені.

— А тієї ночі в «Раю» ми наче незле впоралися, — заперечив Катберт.

— То була лише репетиція, а не справжня сутичка. До того ж вони не вважали нас серйозними супротивниками. Більше вони такого не допустять.

— Якби мій батько чи ваші батьки знали, що ми тут знайдемо, вони ні за що б нас сюди не вирядили, — сказав Роланд. — Але так вже сталося, що ми це виявили. І тепер відповідаємо за це. Так?

Його друзі кивнули. Ніхто вже не мав ані крихти сумніву щодо того, що тепер вони відповідають за свою знахідку.

— Хай там як, хвилюватися вже пізно. Ми будемо чекати і сподіватися на допомогу Сюзен. Я волів би не потикатися до Ситго без людини з Гембрі, яка добре знає місцевість… але якщо Діпейп повернеться, то, напевно, доведеться ризикнути. Хтозна, що він там може нарити чи вигадати, щоб загладити провину перед Джонасом. І хтозна, що робитиме Джонас після їхньої розмови. Може початися стрілянина.

— Знаєш, після всіх цих пересторог я, мабуть, зрадів би їй, — сказав Катберт.

— Ти передаси їй ще одну записку, Вілле Деаборне? — спитав Алан.

Роланд замислився, і Катберт подумки вже побився об заклад із самим собою на те, яким буде Роландів вибір. Але програв.

— Ні, — відповів той. — Доведеться дати їй час на роздуми, хоча його й обмаль. І сподіватися, що її цікавість візьме гору.

З цими словами він розвернув Вітра і поїхав у бік покинутих бараків, що тепер слугували їм домівкою. Катберт і Алан вирушили слідом.

6

Увесь вихідний до самого вечора Сюзен виснажувала себе працею: вичищала стайню, носила воду, мила сходи. Тітка Корд тільки мовчки спостерігала з недовірливим і здивованим виразом обличчя. Але Сюзен було байдуже, як дивиться на неї тітонька. Все, що вона хотіла, — змучитися, щоб знову не лежати в ліжку без сну до ранку. Все було скінчено. На той час Вілл також мусив про це дізнатися, і на краще. Що зроблено — те зроблено.

— Дівчино, ти що, здуріла? — тільки й спитала тітка Корд, коли Сюзен виливала з цебра останню брудну воду за кухнею. — Нині ж неділя!

— Анітрохи, — коротко відказала вона, не озираючись.

Своєї мети вона частково досягла — лягла в ліжко одразу після сходу місяця, відчуваючи, як болить усе тіло: ниють руки й ноги, ломить у спині. Але сон не йшов. Вона лежала в ліжку, широко розплющивши очі, й почувалася дуже нещасною. Спливали години, місяць зайшов, а Сюзен досі не спала. Вона вдивлялася у темряву і думала, чи не могло так трапитися, що її батька справді вбили. Щоб він не міг нікому розповісти про те, що побачив.

Зрештою в своїх думках вона дійшла висновку, який Роланд вже для себе зробив: ні хвилини не вагаючись, вона погодилася б на їхню зустріч, якби її так не вабили його очі, дотик його рук і губ. Тільки б заспокоїти стривожений розум.

Збагнувши це, вона відчула, як її тілом розпливається неймовірне полегшення. І її миттю зморив сон.

7

Наступного дня, коли Роланд із друзями їли підвечірок у «Раю для подорожніх» (запивали холодні сендвічі з яловичиною великими кухлями білого чаю з льодом — чай був не такий смачний, як у дружини помічника шерифа Дейва, але теж смакував непогано), знадвору, поливши свої квітки, зайшов Шимі. На голові в нього було рожеве сомбреро, а на губах — широка усмішка. В одній руці він тримав якийсь пакетик.

— Привіт вам, Маленькі мисливці за трунами! — радісно вигукнув він і вклонився достоту так, як робили це вони. Цей уклін, виконаний у садових сандаліях, викликав у Катберта шалену радість. — Як ви ся маєте? Надіюся, що добре. І я теж добре!

— Здорові, як бики, — сказав Катберт, — але нам не дуже подобається чути, коли нас називають Маленькими мисливцями за трунами, тож, будь ласка, не називай нас так більше, гаразд?

— Еге ж, — ні на мить не спохмурнівши, сказав Шимі. — Добре, пане Артуре Гіте, добрий чоловіче, який врятував мені життя! — Він замовк і трохи збентежився, наче не міг згадати, навіщо взагалі до них підійшов. Та потім його очі знову прояснилися, усмішка стала ще ширшою, і він простягнув Роланду якийсь пакунок. — Це для тебе, Вілле Деаборне!

— Справді? А що це?

— Насіння! Так, насіння!

— Від тебе, Шимі?

— Е ні.

Роланд узяв пакунок — насправді конверт, згорнутий і запечатаний. Без жодних написів. Помацавши конверт пальцями, Роланд не відчув усередині жодної насінини.

— А від кого тоді?

— Не пам’ятаю, — сказав Шимі, відводячи очі вбік. Його розум настільки слабкий, подумав Роланд, що він не спроможний довго почуватися нещасним. А вже брехати геть не вміє. Тим часом Шимі несміливо і з надією зиркнув на Роланда. — Але я пам’ятаю, що мене просили передати.

— Невже? Кажи, Шимі.

— «Ось насіння, яке ти посіяв на Крутоярі», — напружено й гордо, наче цитуючи насилу вивчений напам’ять рядок вірша, продекламував Шимі.

Роланд так креснув очима, що Шимі хутенько відступив назад, поправив