Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Так він стояв, утупившись у пончо та вішак з пістрявими ковдрами, тримаючи руки за спиною, наче якийсь відвідувач картинної галереї (і кліпаючи повіками, щоб не розплакатися). Аж раптом хтось несміливо торкнувся його плеча. Він озирнувся і побачив біляву дівчину.

Катберта зовсім не здивувало те, що його друг у неї вклепався. Навіть у джинсах і робочій сорочці її врода була такою осяйною, що справді перехоплювало подих. Її волосся ззаду перехоплювала плетена мотузка із сиром’ятної шкіри, а очі мали такий ясно-сірий відтінок, який Катберт бачив уперше в житті. І він подумав: дивно, що Роланд взагалі спроможний якось жити далі й щось робити, я б на його місці й зуби чистити не зміг. Але з’явилася вона слушної миті — Катбертові сентиментальні думки про маму геть вивітрилися з його голови.

— Сей, — тільки й спромігся видушити з себе він. Принаймні, спочатку.

Вона кивнула і простягнула йому те, що мешканці Меджису називали корветом, у буквальному розумінні «маленький пакет», у практичному — «крихітний гаманець». Ці маленькі шкіряні штучки, куди ледве вмішалася пара монет, носили здебільшого жінки, хоча чоловікам мода цього теж не забороняла.

— У вас випало, — сказала вона.

— Ні, це не моє, дякую, сей, — гаманець цілком міг належати й чоловікові — проста чорна шкіра без жодних прикрас. Але Катберт ніколи не бачив його раніше. В нього взагалі ніколи не було корвета.

— Це ваше, — наполягала вона, дивлячись на нього так пильно, що він буквально відчував, як пашить від її погляду шкіра. Він мав одразу ж збагнути, але її раптова поява вибила його з колії. А ще її кмітливість. Від такої вродливої дівчини він цього не чекав. Красуні не мають бути кмітливими, вважав Катберт. Все, що їм треба, — прокидатися вранці. — Безперечно, ваше.

— Ет, точно, — забідкався він, мало не вириваючи в неї з рук крихітного гаманця. На його обличчі вже розпливалася дурнувата усмішка. — Добре, що ви нагадали, сей…

— Сюзен, — на її вустах грала усмішка, але очі залишалися серйозними й уважними. — Називайте мене Сюзен, прошу вас.

— З превеликою втіхою. Благаю прощення, Сюзен, ви розумієте, вихідний день, і мої мізки та пам’ять взялися за руки і побігли гуляти, так би мовити, таємно втекли і залишили мене тимчасово з порожньою головою.

Тріскотіти без угаву він міг ще годину (як підтвердили б Роланд і Алан, він уже не раз таке робив), але вона обірвала його з легкістю старшої сестри.

— В те, що ви не керуєте своїм розумом, пане Гіт, як і язиком, що підвішений трохи нижче, я повірю. Але в майбутньому краще пильнуйте свій гаманець. На все добре. — Не встиг він і слова вимовити, як вона пішла геть.

5

Свого друга Берт знайшов там, де Роланд останнім часом проводив багато часу. Це місце Крутояру мешканці Гембрі називали Оглядовим Майданчиком. Звідти відкривався дивовижний вид на Гембрі, яке мріяло в полуденному блакитному мареві святкового дня, проте Катберт чомусь сумнівався, що його давнього друга приваблювала краса містечка. Найімовірніша причина полягала радше в тому, що звідти було добре видно будинок Сюзен Дельґадо.

Того дня Роланд був там у товаристві Алана. Обидва мовчали. Думки про те, що двоє чи більше людей можуть сидіти поряд і годинами мовчати, Катберт не відкидав. Але збагнути її він не зміг би ніколи.

Примчавши до них галопом, він сягнув собі за пазуху і витяг звідти корвет.

— Від Сюзен Дельґадо. Вона вручила це мені на верхньому базарі. Вона прекрасна і в’юнка, як змія. Кажу це із захватом.

Роланд весь просяяв. Катберт кинув йому корвет, і він спіймав його однією рукою, а шнурівку розв’язав зубами. Всередині, де якийсь мандрівник міг би тримати свої кілька монет, лежав складений клаптик паперу. Швидко пробігши його очима, Роланд спохмурнів. Усмішка зійшла з його лиця.

— Що пише? — поцікавився Алан.

Роланд віддав йому папірець і повернувся до свого заняття: споглядати краєвид. І лише побачивши в очах друга справжнє спустошення, Катберт збагнув, яке місце посідала Сюзен Дельґадо в житті Роланда — а отже, і в їхньому з Аланом житті.

Прочитавши, Алан передав йому записку. Лише один рядок, два речення:

Краще нам ніколи більше не бачитися. Вибач.

Катберт перечитав двічі, наче це могло щось змінити, і повернув папірець Роландові. Той поклав його в корвет, зав’язав мотузку і поклав крихітний гаманець собі за пазуху.

Мовчанку Катберт ненавидів сильніше, ніж небезпеку (на його думку, саме мовчання якраз і було небезпечним), але кожен початок розмови, який він придумував, здавався грубим і черствим з огляду на вираз обличчя його друга. Роланд виглядав так, наче його отруїли. Катберту була огидна думка про те, як ця мила дівчинка перепихується з довготелесим кістлявим мером Гембрі, але вираз Роландового обличчя зараз викликав інші, сильніші емоції. За цей вираз Катберт був готовий її зненавидіти.

Нарешті першим несміливо порушив мовчанку Алан.

— То що, Роланде? Полюватимемо на нафтовому полі без неї?

Катберт був у захваті. Після першої зустрічі з Аланом Джонсом люди зазвичай починали вважати його йолопом. А дарма, бо це було дуже далеко від істини. От і тепер Алан спромігся на те, чого Катберт не зумів би ніколи в житті: дипломатично вказав Роланду, що його нещасливе перше кохання не скасовувало їхніх обов’язків.

І Роланд відгукнувся. Він піднявся над лукою сідла і випростався. Золоте світло літнього полудня забарвило його обличчя в різкі контрастні тони, і на якусь мить на цьому обличчі проступила тінь чоловіка, яким він невдовзі стане. Побачивши цього привида, Катберт здригнувся. Не тому, що впізнав його, а тому, що привид був страшний.

— Великі мисливці за трунами, — мовив Роланд. — Ти зустрів їх у місті?

— Джонаса й Рейнолдза бачив, — відповів Катберт. — А Діпейпа й досі не видно. Мабуть, Джонас так розлютився після тієї ночі в барі, що скинув його зі скель у море.

Роланд заперечно похитав головою.

— У Джонаса надто мало людей, яким він міг би довіряти, щоб так запросто ними розкидатися. У нього наразі таке саме хистке становище, як і у нас з вами. Ні, він просто кудись спровадив Діпейпа на певний час.

— Куди спровадив? — спитав Алан.

— Туди, де йому доведеться срати в кущах і спати під дощем, якщо погода зіпсується. — Роланд коротко і безрадісно розсміявся. — Швидше за все, Джонас пустив Діпейпа по нашому сліду, який веде додому.

Алан тихо гмикнув, втім, не надто здивовано. Роланд сидів у сідлі й дивився на замріяні