Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Після пітьми комори Гукі сонячне сяйво здавалося таким яскравим, що на якусь мить Сюзен осліпла. Вона навпомацки ступила в бік вулиці, відчуваючи, як тихо побрязкують підкови в шкіряній сумці, що стукалася об стегно. Не встигла вона помітити в сліпучому сяйві якусь фігуру, як наступної миті хтось так сильно в неї врізався, що щелепи цокнули одна об одну, а нові підкови Феліції задзеленчали. Якби чиїсь сильні руки не вхопили її за плечі, вона б упала. Очі вже помалу пристосовувалися до світла, тож вона перелякано і з подивом побачила, що чоловік, який мало не збив її з ніг, виявився одним із друзів Вілла — Річардом Стоквортом.

— Ох, сей, даруйте мою незграбність! — вигукнув він, обтрушуючи рукава її сукні так, неначе справді збив її з ніг. — 3 вами все гаразд? Не забилися?

— Зі мною все добре, — всміхаючись, сказала вона. — Прошу, не вибачайтесь. — Зненацька їй захотілося стати навшпиньки й поцілувати його, а потім попросити: «Передайте це Віллові й скажіть, хай не зважає на те, що я сказала! Скажіть йому, що в мене для нього є ще тисяча таких цілунків! Скажіть, нехай прийде й візьме їх!»

І одразу ж уява намалювала їй кумедну ситуацію: Річард Стокворт цмокає Вілла в губи й каже, що це від Сюзен Дельгадо. Їй стало так смішно, що вона не втрималася і захихотіла, затуляючи рота долонями (втім, це не дуже допомагало стримувати сміх, що рвався назовні). Сей Стокворт теж усміхнувся у відповідь… невпевнено, обережно. Мабуть, він думає, що я божевільна… а я і є божевільна! Я божевільна!

— На все добре, пане Стокворте, — і вона пішла геть, поки остаточно не спантеличила юнака.

— І вам на все добре, Сюзен Дельгадо, — гукнув він у відповідь. Вона озирнулася лише один раз: коли пройшла вже чималий відрізок вулицею, — проте Стокворта вже не було. І вона була певна, що він пішов не до Гукі. Їй стало цікаво, що пан Стокворт робив на окраїні міста.

А за півгодини, дістаючи нові підкови з батькової сумки, вона все зрозуміла. Між двома підковами виявився маленький папірець, складений удвоє. Отже, зіткнення з паном Стоквортом не було випадковим.

Почерк Вілла вона впізнала одразу — таким самим почерком було написано записку, вкладену до букета.

Сюзен,

Чи зможеш ти зустрітися зі мною на Ситго нині або завтра ввечері? Це дуже важливо. Має відношення до нашої попередньої розмови. Благаю тебе.

В.

P.S. Цю записку краще спали.

Папірець вона спалила одразу. І спостерігаючи, як язики полум’я спершу здіймаються догори, а потім опадають, поглинаючи записку, вона весь час бурмотіла слово, яке вразило її найсильніше. Слово «благаю».

3

З тіткою Корд вони мовчки скромно повечеряли супом із хлібом, а після вечері Сюзен сіла на Феліцію й поїхала на Крутояр, щоб подивитися, як сідає сонце. Нині ввечері вона з ним зустрічатися не збиралася, ні, тільки не це. Необдумані вчинки вже завдали їй достатньо прикрості. Але як щодо завтра?

Чому на Ситго?

Має відношення до нашої попередньої розмови.

Так, можливо. В його щирості вона не сумнівалася, хоча вже не раз думала про те, чи вони з друзями — насправді ті, за кого себе видають. Напевно, він хотів побачитися з нею, бо цього вимагала його місія (хоча Сюзен не знала, як пов’язати між собою нафтове поле і той факт, що на Крутоярі пасеться забагато коней). Але те, що між ними зараз відбувалося, було приємним і небезпечним. Почати вони можуть з розмови, але закінчать вже напевно поцілунками… і поцілунки будуть лише початком. Проте усвідомлювати не означало забути про почуття. Вона хотіла його бачити. Прагнула його побачити.

Тож вона сиділа на новому коні (одному з тих, якими Гарт Торін розплачувався за її цноту наперед) і дивилася, як помалу червоніє сонце на заході. Слухала невиразне буркотіння тонкоходу. І вперше за всі шістнадцять років життя нерішучість шматувала її зсередини. Її бажання і її уявлення про честь повстали одне проти одного, і в душі бушувала гроза. А ще вона відчувала, як наростає всередині думка про ка, невблаганна, наче вітер, що здіймається довкола хиткого будинку. Втім, поступитися честю лише з цієї причини було б надто легко. Вдатися до всемогутнього ка як до виправдання власного падіння вона не могла. То була зброя найслабших.

Сюзен почувалася безпорадною і сліпою, мов кошеня, як тоді, коли вийшла з темряви комори Брайана Гукі на яскраве світло. Мимоволі вона навіть тихо заплакала від горя. Всі її спроби мислити логічно й розважливо заступало бажання поцілувати його ще раз і відчути його руку на своїй груді.

Вона ніколи не була релігійною і не вірила в богів Серединного світу. Проте коли сонце сіло, а небо над тим місцем, де воно щойно було, поміняло відтінок з червоного на багряний, вона спробувала молитися своєму батькові. І отримала відповідь — хоча й не знала звідки: від батька чи з глибин власного серця.

«Полиш усе на розсуд ка, — звелів їй голос. — Зрештою, ка візьме своє. Так було завжди. Якщо ка захоче взяти гору над твоєю честю, так і станеться. А проте, Сюзен, нікому нема до цього діла, крім тебе самої. Нехай ка йде своїм ходом, а ти бережи свою честь і дотримай обіцянки, хай би як не було важко».

— Гаразд, — сказала вона. В її становищі будь-яке рішення, навіть таке, що позбавляло її можливості ще раз побачити Вілла, могло дати полегшення. — Я дотримаю обіцянки. Ка саме може подбати про себе.

Сутеніло. Сюзен вйокнула на Феліцію й поскакала додому.

4

За традицією, наступний день був для пастухів недільним, отже — вихідним. Маленький загін Роланда теж скористався з нагоди влаштувати собі відпочинок.

— Ми маємо право на вихідний, — сказав Катберт, — особливо зважаючи на те, що ми ні бельмеса не тямимо в тому, що тут робимо.

У той вихідний (шостий, відколи вони приїхали до Гембрі) Катберт пішов на верхній базар (на нижньому базарі все продавали дешевше, але рибний запах, яким там усе просякло, був йому не до вподоби). Він дивився на барвисті пончо і ледь стримував сльози. У його матінки теж було пончо, і воно їй дуже подобалося. Від згадки про те, як вона часом надягала пончо й їхала на коні гуляти, а пончо вільно майоріло за її спиною, йому стало тоскно і нестерпно захотілося додому. «Артур Гіт», Роландів ка-мей,[16] так сумував за своєю мамусею, що в нього