Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

В свою чергу, лише повна безвихідь змусила Українську Галицьку армію продовжити боротьбу за виживання за межами власної території, на території УНР. Не вірячи в здатність Української Народної Республіки протистояти денікінцям, яких підтримувала Антанта, лідери ЗУНР нізащо не могли примиритися з Польщею (непоступлива позиція останньої також всім добре відома), а досягти порозуміння з Антантою і білим рухом могли тільки за умови зради інтересів надцніпрянців.

Усе це, звісно, не знімає відповідальності з діячів обох регіональних політичних таборів за їхні суб'єктивні вчинки. Однак це дає змогу краще уявити «систему координат» — об'єктивні обставини, які багато в чому детермінували конкретну поведінку, порухи, кроки наділених владою, однак зовсім не всесильних осіб.

Ліквідація фронту з поляками дозволила Наддніпрянській армії, перегрупувавши сили, зробити спробу перехопити ініціативу й, скориставшись не зовсім вдалим розташуванням радянських військ, здійснити контрнаступ. Командування армії вирішило атакувати ворога й вийти на лінію Старокостянтинів-Деражня-Нова Ушиця, після чого залізнична колія Старокостянтинів-Проскурів- Кам'якець-Подільський була б використана для перекидання військ уздовж фронту. Лінія Волочиськ-Проскурів-Деражня дала б змогу вивезти з Тернополя й Волочиська решту військового майна, що, на випадок відступу УГА, могло потрапити до рук поляків. Для забез- печення наступу з півночі, з боку Заславль-Шепетівка планувалося висунути активну заслону. Для прикриття запілля наступаючих військ від поляків необхідно було відтягнути Західний фронт на річку Горинь. Щоб полегшити форсування Збруча, Запорозький і Січовий корпуси мали завдати удару на Старокостянтинів і Проскурів. Опорою тилу ставав кордон з Румунією, бо всі відомості свідчили про бажання румунського уряду підтримувати добросусідські відносини з урядом УНР, адже загроза з боку більшовиків щодо Бессарабії дуже непокоїла румунське командування[687].

1 червня 1919 р., згідно з наказом Головного отамана С. Петлюри, Українська армія перейшла в загальний наступ проти Червоної армії на фронті в 140 км. Спочатку наступ розвивався за планом й успішно: прорвавши фронт червоних, українські війська захопили Кам'янець-Подільський, Дунаївці, на короткий час ввійшли до Проскурова.

Тим часом польська армія, зайнявши Рівне-Здолбунів-Броди, призупинила свій рух на схід, що надало Армії УНР нових можливостей для передислокації своїх частин і посилення протирадянського фронту.

Протягом червня бої тривали зі змінним успіхом, з великими втратами. Стратегічною ініціативою не вдалося заволодіти жодній зі сторін[688]. Однак для більшовиків ситуація набувала дедалі несприятливіших обрисів.

На той час почалися масштабні операції білогвардійців з метою захоплення Лівобережжя, Харківщини. В запіллі червоних прокотилася хвиля повстань та змов: М. Григор'єв вчинив заколот у Причорномор'ї та на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля міцно отаборився Н. Махно, який тепер уже виступав проти червоних, отаман Ангел тероризував чернігівчан у районі Прилук-Бахмача, на Волині діяли партизани під командуванням Соколовського, в районі Таращі орудував отаман Зелений.

Однак, виснаживши в тяжких боях денікінців, змусивши їх на деякий час призупинити наступ, червоні в кінці червня — на початку липня 1919 р. завдали серйозного удару по Українській армії, звівши нанівець її місячні зусилля, приневоливши до відступу[689], до виснажливих оборонних боїв за Кам'янецький плацдарм[690].

Невдачі переслідували й Галицьку армію. З'єднання генерала Галлера без особливих зусиль тиснули галичан, виграючи битву за битвою. Командування УГА намагалося укласти перемир'я з командуванням польської армії, але з того нічого не вийшло. Генерал Галлер вимагав від Галицької армії повної капітуляції, що, звичайно, не влаштовувало її командування і провід ЗУНР. Тому її становище набувало дедалі трагічніших рис. Для УГА залишалося два виходи — або відійти за річку Збруч, на терени Великої України, або використати всі можливості для боротьби на теренах самої Галичини. Остання думка взяла гору — командування Галицької Армії вирішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч-Дністер приблизно на лінію Гусятин-Чортків-Бучач-Нижнів. Корпуси почали відступати, однак несподівано, 23 травня 1919 р., Румунія поставила Галицькій армії ультиматум, щоб остання вивела свої війська з району Снятин-Коломия-Хриплин, Делятин-Хриплин. Не маючи сил встрявати у війну ще і з Румунією, галицький уряд мусив погодитися на вимоги румунів. Без опору з боку УГА румунські війська протягом 24 і 25 травня захопили смугу, позначену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в цьому районі для операцій проти угорських більшовиків.

Потрапивши у «лещата» між румунами й поляками, УГА, яка налічувала 30 тис. чоловік, зважилася на відчайдушний крок — наступ на польську армію по всьому фронту. І хоча на деяких ділянках це принесло короткочасний успіх, протягом 20 днів боїв (8-28 червня) Галицька армія настільки знесилилася, що змушена була відійти назад, у той самий трикутник, з якого починала наскільки сміливий, настільки ж і малоперспективний наступ[691]. Тоді ж надійшло і повідомлення про рішення Вищої Ради Антанти від 25 червня 1919 р.: «Щоб охоронити особисту безпечність і маєток мирного населення Сх. Галичини перед звірствами большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її союзників вирішила уповноважити провідників Польської республіки продовжити свої операції аж по Збруч»[692].

Це був дошкульний удар по розрахунках Є. Петрушевича та його оточення. Порозуміння з Польщею відпадало остаточно. Залишалося дві можливості: перейти з армією на румунську територію або відійти за Збруч на Велику Україну.

Є. Петрушевич насамперед ужив заходів для з'ясування першої можливості — переходу на територію Румунії. «Нехіть до співпраці з Наддніпрянським урядом була у провідників Галицького уряду така велика, що вони навіть у цей критичний момент не думали про з'єднання українських сил, а шукали порозуміння з румунами для спільного наступу проти большевиків, — зауважує І. Мазепа. — Галицькі праві провідники все ще не тратили надії на Антанту. Вони казали: «Якщо підемо з румунами, то покажемо Антанті, що ми — не большевики. А якщо зєднаємося з Наддніпрянською армією то хто знає, чи не пошкодить це нам в очах Антанти?»[693]. Лише після того, як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, в Є. Петрушевича не залишалося іншого виходу, як шукати порятунку за Збручем.

Відразу галицькому керівництву слід було розв'язати й нове питання: кому віддати перевагу — Наддніпрянській армії чи більшовикам. Варіант згоди з останніми не просто не виключався, він певний час навіть серйозно обговорювався. Проте висунуті більшовиками умови виявилися неприйнятними: розрив з Наддніпрянською армією і вилучення з її рядів усіх галичан, проголошення УГА частиною радянських армій Росії, України, Угорщини й Словаччини (тобто її фактична ліквідація. — В. С). Тому командування Галицької армії надіслало 4