Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Моніка
P. S. Не шукай мене. Я кохала Тебе. Бажала частіше чути це від Тебе.
І що тут скажеш після цього? Як почуватимешся? Мов приручений собака — з ним погралися, той прив’язався, повірив, що тепер таким буде все його життя, а потім його викинули. І залишаєшся немов без життя. Без повітря. Бодай на перших порах. Все, що я робив, не має жодного значення, а майбутнє — тим паче. Тепер, тепер ти без повітря. В книзі «Ім’ям Кохання» було написано, що кохаючи людина бачить глибший сенс. Я думаю, коли кохання закінчується, тоді, на відміну від звичайної, людина, що втратила кохання, бачить хіба що глибший абсурд. У записці все сказано в минулому часі, а пише, що все ще попереду. Думаю, що останнього часу твори я писав стопудово краще.
Підсумково, якщо не рахувати часу в Шотландії, то в Литві я від Моніки отримав три записки. Перша була про те, що я витримав якесь випробування, і що вона вже готова. Друга, перед її поїздкою, — «кохаю.» А третя, що вже ні. Втім, результати випробування дійсні, я так зрозумів.
Усе неважливо. Головне було в тому, що у дужках. А зазвичай саме там бувають неважливі речі. Я щось не можу второпати — вона залишила мене тому, що я не вмів казати «я тебе кохаю»? Або казав занадто тихо чи якось не так? Усе було зрозуміло і без слів, але ось тепер мені зовсім нічого не зрозуміло. Можливо, знайшовся який-небудь златоуст? А може, вона зістрибнула на скакуна і кудись погнала, бо нікому іншому, окрім коня, не може відкритися, і ніхто так як кінь, її не зрозуміє.
Прірва була бездонною, однак стрибати туди я точно не збирався. Я чувак простий, і мене дратують такі записки. Чому не можна нормально пояснити, в чому річ? Ні, треба різні писульки строчити, у дужки різні натяки складати. Просто неможливо збагнути, що коїться, і ніяк цього не пояснити. Ні формулами, ні чим-небудь ще. Все тут догори дриґом. Не потрібно навіть НЛО. Так ще в моєму житті не було ніколи. А тепер є. Не хочеться у це вірити, але так є. І крапка. Ноги гнуться, руки звисають, мов дерево під час бурі. І нічого не допомагає.
А вчителька литовської мови переконувала, що, читаючи книги, людина усвідомлює, для чого вона живе. А виявляється, не зовсім. Живеш, чогось прагнеш, і раптом все зникає. Зненацька і без пояснень. Тут вже Моніка, мабуть, була права, коли казала, що правдиве те, чого не видно. Для мене Моніка була круто справжньою, особливо коли порівнювати з іншими. Вона точно не була схожа на дерматинову Едиту. Однак, дуже прошу — зникла, ніби якісь прибульці.
Важко повірити, що вона мене покинула, і все. Тут явно щось не так. Імовірно, що якась історія з її батьками або ще якась фігня. Можливо, не просто так почала з «Мій любий Рімасе»? Мені чомусь здалось, що тут вона не манірилась. Що я був їй любий і дорогий. А з того часу, коли в готелі вона, дивлячись прямо в очі, казала мені: «Я твоя, а ти — мій», — нічого не змінилося. А через якийсь час я згадав, як вона на «Фойє»-дискотеці, дивлячись в очі, співала мені вслід за Мамонтовасом «Я тікала від тебе, щоб бути ближче». Можливо, вже тоді вона щось надумала? Чи вона коли-небудь мені докоряла? Начебто, ні. Не дивлячись, що тепер моє волосся досягає аж до плечей, я не перетворився на обірваного митця, щоправда, увесь час щось пописував, втім, майже нікому й не показував. Єдине, щодо тих тихих слів вона мені закинула, і все. Коні теж не говорять, і це не заважає їх любити. Я, мов той кінь, розмовляю очима, а словами можна все спартачити.
А ще було незрозуміло, чому записка, а не лист? Можливо, ніхто нікуди її не вивіз? Може, вона десь тут і сама цю записку підкинула?
Я почав тинятися по місцях, де ми бували разом. Звісно, коли б вона туди навідувалась, то подзвонила б мені. А тепер…
Якось я ненавмисно завернув за кінотеатр «Сауле» і подався до будинку Мантаса. Я в нього був лише того єдиного разу, коли ми дивилися регбі. Я прямував до будинку, і раптово мені здалося, що на ту вузеньку вуличку звернула Моніка. З хімічною завивкою, в комбінезоні і білих кедах. Звідки та хімічна завивка, я не мав часу подумати, і пустився бігти за нею. Вона була не сама, з якимось пацаном, постриженим під «цеглу». Точнісінько. Як Мантас. Я відчув, як усередині мене одночасно все завмерло і закипіло.
Вуличка була коротенькою, і вони вже кудись поділися. Я почув звук мотора, але за наступним поворотом нікого вже не було. Однак того самого дня мені привиділось, що вона проїхала мимо в автівці, але вже без хімічної завивки. Тоді я збагнув, що мені варто заспокоїтися, бо можу збожеволіти ніби той Гірдвайніс через своїх ігреневих та ще трохи через дівку Юрґу[36].
Моніка завжди була такою — кішка в мішку. То вона зухвала, то співає під гітару вірші Саломеї Неріс, то серйозна, то в очах бісики танцюють.
Коли розважливо подумати, то дарма я сподівався знайти тут Моніку. Нічого не дізнаюся, бо нема ніякої правди. І треба з цим змиритися. Дістаєш по голові, і нікого не цікавить, що там було насправді. Моніка зникає, а всі розповідають, хто що хоче. Скільки людей, стільки й правди. Якесь є прислів’я на цю тему. Всі або вже заникались кудись, або зараз це зроблять. Немов відкрилася чорна діра. Юрґа з якоюсь модельною агенцією поїхала до Берліна. Звісно, ще й як поїдеш, коли мєнти її затягали по відділках, дістали до нудоти, але щоб її покарати — за носіння голови трупа в пакеті, закону не існує. У школі її настрашили, що вона нікуди не вступить, батьки за це з дому ледве не вигнали, то що їй тут ще робити залишилось? Хоча я чув іншу версію —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.