Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Здається, до мадам Бенуа? — здогадався Крестов, коли ми під’їхали. — Будемо стежити?

— Ні. Подзвоніть. Якщо вам не відчинять, ламайте двері.

— Ламати двері? Як?

— Плечем, ногою, як завгодно. Заходьте всередину і починайте робити обшук. Гучно, щоб сусіди чули.

— Для чого все це? — здивувався Крестов.

— Так треба. — Я усміхнувся.

Ми проїхали біля квартири мадам Бенуа, за рогом розвернулися, і я вийшов. Вулиця проходила під горою. Прямовисні схили заввишки у кілька метрів. Туди не втечеш. Тільки на вулицю. Я підійшов і чекав. Тріск виламаних дверей. Крестову не відчинили, і він зайшов сам. Шум усередині. Полковник умів працювати гучно. Я пильнував за дверима сусідньої квартири. Але двері відчинилися у квартирі через одну. Звідти вийшов ідеально одягнений джентльмен із білим шарфом, у пенсне і з елегантним стеком. Він глибоко вдихнув приємне весняне повітря, подивився на сонце, усміхнувся і без поспіху пішов по двору на вулицю. Відчинив хвіртку, вийшов, подивився на годинник і неквапливо рушив у мій бік. Чорний сюртук, метелик, ідеально начищені черевики. Чоловік любив порядок. Пройшов біля мене, навіть не подивившись, бо я ж був у засмальцьованій шинелі та розбитих чоботах. А тут такий франт.

Я усміхнувся. Ну то й що, що через одну квартиру? Почути там дзвінок у мадам Бенуа неможливо, але можливо провести дріт із квартири мадам Бенуа до квартири дальнього сусіда. І тоді він би все чув! Я повернувся і побіг за ним. Він чув мої кроки, але навіть не подав знаку. Дефілював собі.

— Пане, пане! — озвався до нього я. Він розвернувся, здивовано подивився на мене. Доглянута шкіра, запах парфумів. Він знищував мене поглядом. Я хотів попросити цигарку, а потім вирішив, що досить уже гратися. І вдарив його кулаком у ліве плече. Він скрикнув і скривився. Я усміхнувся і дістав свій браунінг.

— Руки догори!

— Що? — гнівно запитав він.

— Руки догори!

— Я викличу поліцію! — Він говорив російською дуже чисто.

— Руки!

Він почав піднімати руки, я дивився йому в очі, хотів побачити страх чи роздратування, що я його спіймав, але замість цього там було лише обурення. Може, я помиляюся... Удар. Рвучкий удар стеком і постріл у небо, мій браунінг відлетів на бруківку. Я хотів кинутися за ним, але змушений був ухилятися від ударів тонким і довгим лезом, яке негідник вихопив зі стека. Я ухилився, ще випад, ще ухилився, нога поїхала, і я завалився. Він замахнувся для останнього удару, я спробував ударити його ногою, але не дістав. Це був кінець. Занесене лезо мало нанизати мене. Постріл. Негідник таки вдарив, але удар його був послаблений кулею, що увіп’ялася йому в праве плече. Я встиг відвернутися, лезо дзенькнуло по бруківці, вдарив ногою ще раз, дістав. Нападник скрутився, я підхопився і повалив його на спину. Обидві руки в нього були поранені, чинити опір він мені не міг. Тільки стогнав. Підбіг Крестов.

— Як я його! З півсотні кроків! — закричав полковник збуджено.

— Дайте револьвер! — Я теж крикнув. Схопив зброю і вдарив рукояттю по голові шпигуна. Той знепритомнів. Я підвівся, перевернув чоловіка долілиць, підхопив його лезо, всунув між зубами і розкрив його рот.

— Господи, ви що робите? — скривився Крестов.

— Тримайте за пояс! — наказав я. Полковник тримав, а я поліз пальцями в рот. Шпигун почав блювати. Залишки ампули і якісь кришталики, схожі на цукор. — Води! Води!

Підбіг водій, приніс води з сусіднього будинку, я залив її у рот полоненого і примусив ще раз виблювати. Потім сяк-так перев’язав свіжу рану шпигуна, міцно зв’язав руки, ми повантажили шпигуна у авто на заднє сидіння, я сів поруч, поїхали. По дорозі шпигун опритомнів, здивовано подивився на нас, почав щось шукати язиком у роті. Я показав йому залишки ампули.

— Не шукай. Жити будеш. Хто кріт у штабі?

— Я нічого тобі не скажу. — Він презирливо подивився на мене.

Я усміхнувся.

— Ти про це не знаєш, але я попросив у генерала Юденича тебе. — Я дуже недобре усміхнувся. — Сказав, що знайду крота, але у крота є помічник, і він мій. Бо він кілька разів ледь не вбив мене. І я хочу йому відплатити. Генерал погодився.

— Що? — Презирство змінилося страхом.

— Ти мій. — Я усміхнувся і вдарив його в обличчя. Потім запхав у рот його ж білий шарфик. Перевернув долілиць, усівся зверху, взяв його руки, зв’язані за спиною, відрізав мізинець. Шпигун завив.

— Господи, Іване Карповичу, ви що? — злякався Крестов, який дивився на нас із переднього сидіння.

Я посадив шпигуна, показав йому його мізинець.

— Я відрізатиму по пальцю кожного разу, коли запитаю і не почую відповіді, яка б мене влаштувала. Хто кріт у штабі? — я висмикнув кляп. Він заверещав. Кляп на місце, я перевернув його, узявся ще за один палець.

— Іване Карповичу... — перелякано прошепотів Крестов.

— Не встрявайте, — сказав йому я. Потягнув палець, приставив лезо. Шпигун забився на сидінні, але я міцно його тримав. Відрізав. На третьому пальці він зламався. — Ось і молодець, ось і правильно. Тепер скажи, де Мельников,