Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Жінку? Тут же гімназист був поранений? — здивувався я.

— Люди кажуть, що це була жінка, одягнена як гімназист. Лікар дуже за нею побивався, кричав так, наче сам був поранений.

Я кивнув. Думав, що робити.

— Це — Іван Карпович Підіпригора! — проголосив купець і став ближче до мене. Потім, мабуть, сказав те саме по-місцевому. І всі одразу почали мене роздивлятися. Це заважало думати. Коли почувся гуркіт двигуна.

До нас під’їхало авто. Вискочив блідий Демидко.

— Іване Карповичу, ми її втратили! Вона переодяглася в дамській кімнаті! — закричав він.

— Їдьмо! — наказав я, стрибнув у авто.

— Що відбувається, Іване Карповичу? — спитав підполковник. — Я чув вибух!

— Шпигун утік. Перед тим він спробував убити жінку, яка була його агентом. Бенедіктов зараз повіз її до лікарні. Треба зробити все, щоб вона вижила! І перекажіть поліції та військовим патрулям, що шпигун поранений у плече. Нехай затримують усіх, у кого буде щось схоже на поранене плече або просто плями крові на одязі!

— Слухаюся, Іване Карповичу! То ви пішли за тою білявкою? Як ви здогадалися, що це вона?

— Байдуже. Виділіть охорону до лікарні! Бо жінку, якщо вона виживе, спробують убити! Хтось із офіцерів штабу виходив із нього?

— Жоден!

— Що жінка передала провіднику?

— Пакунок із маленьким фотоапаратом! Я таких іще не бачив! Німецький. Напевно не знаю, але мені здається, що в ньому сфотографований план наступу. Зараз його проявляють, і ми зможемо з’ясувати, хто зрадник!

— Добре.

Коли ми під’їхали до штабу, Демидко побіг віддавати необхідні накази, а я залишився в авто. Заплющив очі і думав. Крота у штабі ми тепер знайдемо. Але залишався той візник. Можливо, він був головнішим за крота. Куди він утік? Я побачив на передньому сидінні планшет підполковника. Узяв його. Дістав олівці, аркуш паперу, почав малювати все, що знав. Кріт, шпигун, агентеса. Їхні зв’язки і взаємодія. Ось так вони передавали повідомлення, ось так віддавали накази, ось так отримували звістки. І саме на звістках була якась невідповідність. Поштар приносив телеграму до мадам Бенуа, дзвонив у двері і залишав її в поштовій скриньці. Щоб швидко отримати телеграму, та мадам Бенуа мусила сидіти вдома цілий день. Але ж вона взагалі не з’являлася у своїй квартирі! І для чого схема зі скринькою? Чому не можна було просто подзвонити у двері і віддати телеграму? Я почав терти голову. Коли потреш голову, вона краще думає.

— Іване Карповичу, віддав наказ поліції і патрулям. Також попередять всі лікарні і приватних лікарів, — доповів Демидко, який заліз до авто. — Жінка жива, але непритомна. Зараз їй роблять складну операцію. Лікар Бенедіктов там, із нею. Знаєте, хто вона?

— Хто?

— Ваша добра знайома — Олександра Сайрус!

— Що? — Я вирячився на Демидка.

— Так, вона чудова акторка! Міняла колір волосся за допомогою перук, обличчя — за допомогою гриму, а форми за допомогою спеціальних підкладок під одяг! То була пишна, то струнка!

— Олександра? — спитав я ошелешено.

— Так, вона. Як же ви її не впізнали?

— Лайно! — Я скривився, бо тільки зараз зрозумів, чому мені здалося знайомим обличчя гімназиста. Олександра? Господи, та я ж ходив по межі! Чому вона не отруїла мене, як Саркісова? Це ж було так просто! Вона мала всі можливості вбити! Але не вбила...

— Плівку з фотоапарата зараз проявляють. Командувач наказав усім офіцерам штабу, які мали доступ до плану, залишатися на своїх місцях. Ми спіймаємо крота!

— Олександру охороняють?

— Так, я поставив там найкращих агентів.

— Добре, — кивнув я.

— А що це ви малюєте, Іване Карповичу? — Демидко подивився на аркуш.

— Дещо. — Я міркував. У двері авто постукали. Я побачив полковника Крестова.

— Ну що, Іване Карповичу, здається, вони клюнули! — Він був задоволений. А я ні. Мені був потрібен той клятий візник. — Щось ви невеселі, Іване Карповичу?

Я дивився на малюнок. Із телеграмами було не так просто, я щось неправильно розумів.

— Підполковнику, дозвольте скористатися вашим авто? — спитав я тихо.

— Ну, звісно. А куди ви зібралися?

— В одне місце. Буду швидко.

— Їдьте. — Демидко вийшов.

— Дозвольте з вами? — попросився Крестов.

— Не заперечую. — Хороший стрілець, яким полковник безперечно був, міг мені знадобитися.

Він сів, і ми рушили з місця.

— Щось пішло не так? — спитав полковник.

— Ще не знаю. Ви при зброї?

— Я навіть сплю з револьвером під подушкою.

— Гаразд.

— Куди ми їдемо?

— У знайоме для вас