Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

І тут я здогадався, що з-під кашкета в гімназиста виглядає пасмо білявого волосся. Довге пасмо, що якось дивно для гімназиста, особливо для гімназиста з чорними вусиками! Гімназиста, обличчя якого тепер мені видалося знайомим! Щось занадто багато збігів! Я закричав, наче звір, бо відчув, що мене обводять круг пальця. Не розумів як саме, але відчував! Вискочив із парадного. Гімназист, що вже сідав у екіпаж, перелякано подивився на мене. Візник, той чорнявий, східного типу чоловік, схопив гімназиста за барки, кинув у екіпаж і нагнав коней. Я побіг за ним. Уже вихопив браунінг, але на бігу не міг стріляти точно. Та попереду був різкий поворот, де візнику доведеться збавити швидкість, інакше він влетить у кам’яну огорожу!

Він гнав коней, як скажений, встиг відірватися від мене, а потім вимушений був таки гальмувати, розвернув екіпаж, я став на коліно і двічі вистрелив. Поцілив у коня. Все! Тепер нікуди не дінеться! Я побіг щосили. Екіпаж заїхав за ріг, поранений кінь іржав, з вікон почали обережно виглядати люди. Я вибіг з-за рогу, тримав браунінг напоготові, коли побачив екіпаж. Пораненого коня, що бився у передсмертних судомах. І гімназиста з ножем у грудях.

— Що трапилося? — Це підбіг Бенедіктов.

— Допоможіть хлопцю! — крикнув йому я, озирнувся.

Де візник? Куди він утік? Побачив якусь жінку у вікні першого поверху. Вона показала пальцем на високий паркан із каменю. Я розігнався, застрибнув на нього, видерся нагору, побачив сад і візника, який уже дерся на інший паркан. Я стрибнув на землю і побіг за ним. Позаду почувся страшний крик.

— Ні, ні! — кричав якийсь чоловік, голос був схожий на Бенедіктова.

Мені не було часу розумувати. Я додав швидкості, щоб розігнатися. І стрибнув на паркан, але не там, де стрибав візник. Стара філерська звичка. Якщо когось переслідуєш і людина хоче напасти на тебе, вона чекатиме біля того місця на паркані, де перелазила сама. Я заскочив на паркан і побачив за ним візника, що чекав мене з револьвером. Розстріляв би, але я стрибнув там, де він не чекав. Поки він розвернувся — вистрелив, куля пройшла біля голови, але я вже летів із паркану. Візник кинувся добивати, та я, хоч і боляче впав на спину, встиг вихопити браунінг і зустрів його пострілами. Він скрикнув і завалився за паркан. Здається, я поцілив йому в плече.

— Здавайся, падло! — крикнув я йому.

— Пішов у сраку! — відповів він і зареготав. Хай регоче! Час працював на мене! Куди він тепер дінеться, поранений, зі мною на хвості!

— Здавайся! — повторив я.

— Тримай!

Через паркан перелетіла граната. Вона ще летіла, а я вже стрибнув убік. Вона покотилася по землі, а я став струнко за високим буком, що ріс тут. Вибух. Мене наче вдарило по голові, струснуло всього, ноги почали м’якнути, я падав. Зміг вистрелити раз у бік паркану, щоб показати, що я живий. Це було на той випадок, якщо візник схоче мене добити. Я показував, що краще не треба. Зсунувся по дереву на землю. У голові гуло, відчув слабкість. Руки стали як чужі, якби візник зараз таки поліз через паркан, то міг би пристрелити мене. Але він не поліз. Я сидів. Потім думка, що, здається, я не поранений осколками. І живий. Щось із головою не так, але останнім часом із нею багато чого було не так. Підвівся. Взяв браунінг у ліву руку, порухав пальцями правої. Діяли. Спробував розбігтися, стрибнув, повис на паркані, а потім виліз по ньому, наче слизняк. Сил не було. Лише з третього разу таки здерся. Візника за парканом не було. Він утік.

— Руки догори! — крикнув якийсь чоловік, що наставив на мене двостволку.

Чоловік був знервований, здається, господар саду, і йому, звісно ж, не сподобалося, що тут стріляють і кидаються гранатами. Я обережно підняв руки, бо не хотів, щоб мене тут підстрелили, як дичину.

— Спокійно, я — Іван Карпович Підіпригора, — сказав я чоловіку.

— Іван Карпович? — Чоловік розгубився і трохи опустив рушницю. — А чому я вас не впізнаю?

— Бо я в перуці. Зараз зніму, тільки спокійно.

Зняв перуку, усміхнувся, як часто усміхався на фотографіях.

— Господи, точно, Іване Карповичу! Вибачте, я вас не впізнав! — він опустив рушницю і підбіг до мене. — Я — Амбарцумов Місак Самвелович, купець! Що тут відбувається?

— Я переслідував небезпечного злочинця. На жаль, він утік. Допоможіть мені вийти на вулицю.

— Так, звісно!

Ми вийшли, я з подивом побачив, що на бруківці лежить мертвий кінь, а екіпажа, Бенедіктова та пораненого хлопця немає. Тільки кашкет гімназиста лежав на дорозі. І плями крові. Кінської та людської. Тут уже зібралися люди.

— Де екіпаж? — спитав я.

Місцеві почали говорити своєю мовою. Добре, що купець був поруч і переклав.

— Чоловік сказав, що він лікар, відрізав упряж убитого коня і