Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— За останньою, а що?

— Але ж тобі звідти, напевно, не видно, що написано на дошці?

— А я й не дивлюся. Там дуже нудне пишуть, — знизав плечима Олесь.

— Може, попросити вчительку пересадити тебе ближче?

— Нема потреби.

— Чому?

— Я добре бачу дошку на продовженій. Там вчителька пише, як робити домашні завдання. А ми переписуємо.

— Ага. А можна подивитися?

— Прошу.

— Слухай, а вона нічого не має проти, що ти пишеш завдання з математики в зошиті з української?

— Ні. Вона не перевіряє.

— А що каже на це твоя вчителька?

— Вона не може розібрати того, що я пишу.

— Я її розумію. Я теж не можу нічого розібрати.

— Але ж я не для вас пишу, а для себе.

— А ти розумієш, що тут написано?

— Так.

— Можеш мені прочитати?

— Можу, але не буду.

— Чому?

— Бо там нема нічого важливого. Самі дурниці для першокласників. І взагалі я ще більше тепер не хочу ходити до школи.

— Чому ще більше?

— Бо тепер мене дражнять через те, що ти сказала на батьківських зборах, ніби я боюся ходити в туалет. А я не боюся — просто бриджуся.

— Я так і сказала і не розумію, навіщо батьки це розповіли дітям, — розлютилася Галина.

— Я теж не розумію, але тепер мене дражнять.

Коли 21 листопада українські війська залишили Львів, Вільгельм із Іваном рушили до Бучача, де їм обіцяв надати притулок василіянський монастир. У тому монастирі Вільгельм та Іван пробули досить довго. Вільгельма неймовірно вражали літургійні співи. Коли чоловічі голоси розривали передсвітанкову тишу впевненим міцним звуком, Вільгельм завжди виходив зі своєї келії, долучаючись до мовчазних монахів, котрі хрестилися швидкими зосередженими рухами, шаруділи подолами своїх убрань і кидали на нього потайні погляди. Серед монахів Вільгельм розпізнав кілька пар. Вони завжди ставали якомога далі одне від одного на службі, щоби ніхто нічого не запідозрив, а вночі, коли сам Вільгельм потай пробирався до Іванової келії, до нього часом долинало знайоме шурхотіння в коридорі, яке завмирало, щойно він видавав найменший звук. Вони так само почували у Вільгельмі спільника, як і він у них, тож іноді обмінювалися сповненими розуміння поглядами, але ніколи — словами.

У монастирі панувала сувора атмосфера, й кілька монахів, котрі прагнули вислужитися перед ігуменом, стежили за іншими і доносили. Й ось однієї ночі хтось із таких підгледів, як Іван заходить до Вільгельмової келії, й доніс ігуменові. Після того монастир у Бучачі довелося покинути. Іван із Вільгельмом сіли у свою машину і поїхали до Станіславова, а звідти — до Ворохти.

Дорогою їх застала злива. Вони зупинилися перечекати, бо лило так, що через вікна нічого не було видно. Перекусили в машині хлібом, сиром і наливкою, які їм дав зі собою монах із сусідньої з Вільгельмовою келії,◦— того монаха вночі теж іноді відвідував друг. Наливка була вишнева — солодка та міцна, — від неї зробилося тепло і млосно.

Коли дощ закінчився, спробували їхати далі розкислою болотистою дорогою. Та раптом звідкілясь із лісу почали стріляти. Вільгельм почув, як жалібно засвистіло пробите колесо. Вони вибігли з машини і сховались у лісі. Уночі пішки пішли до села Текучої, там переночували, а наступного ранку рушили далі — до Космача, де жив Петро Шекерик, син гуцула, з гостини в котрого почалося дитяче знайомство Вільгельма з Україною. Петро був членом Української радикальної партії, і вони з Вільгельмом бачилися й раніше, тож тепер Петро зустрів їх радісними обіймами, нагодував і влаштував на нічліг «в останній хаті під верхом Ґреґіт».

Прокинувшись уранці, Вільгельм вийшов надвір і побачив, що в тумані зникає навіть долоня витягнутої вперед руки. Густа молочна сітка накрила гори, та вони з Іваном вирішили не чекати, поки туман розсіється, натомість нашвидку поснідали і рушили далі пішки. Нічого не було видно, мабуть, вони постійно збивалися з дороги й уже не знали, де дорога, а де — манівці. У якомусь селі Вільгельма впізнав гуцул, котрий колись служив у його полку. У того гуцула вони придбали коней і далі їхали вже верхи. Ночували по сільських хатах, де ніхто з гуцулів не хотів брати з них плати за нічліг.

Коли вони, врешті-решт, дісталися до Жабйого, надворі була глибока ніч. Вільгельм постукав до крайньої хати в селі. Спершу довго не відчиняли, а тоді у дверях з’явилася господиня. Вона ще не спала.

— Прошу пані, якщо пані може пустити нас переночувати… Ми українські вояки, вертаємося домів, — звернувся до неї Вільгельм.

Жінка недовірливо визирнула