Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

— Прошу пані,◦— звернувся до неї Вільгельм. — Нехай пані буде трохи обережніша. Пані мене мало не вбила.

— Перепрошую найяснішого пана, — перелякано відповіла йому бабця, почувши українську. — Я хотіла вбити польського хама.

— Але як пані хоче відрізнити польського хама від порядного українця, якщо пані стріляє в усіх, кого вздрить?

Бабця замислилась, а Вільгельм із Іваном пішли далі.

Іншим разом Іванові прострелили кашкет якісь зовсім юні хлопці, майже підлітки. Куля пролетіла на відстані кількох сантиметрів од правої скроні, і якби Іван у той момент не нахилив голову, то гарантовано влучила би. Озирнувшись, Вільгельм із Іваном побачили, як хлопці чимдуж тікають, але той, що стріляв, відставав, бо кріс був для нього явно затяжкий. Вони так і не довідалися, чи то були українські, чи польські хлопці.

Вільгельм не брав участі у бойових діях, але постійно ставав свідком вуличних боїв. Поляки, а вони становили більшість серед близько двохсот тисяч мешканців тодішнього Львова, затято боронили кожен камінь і не хотіли віддавати місто українцям.

Тут панувала дивна атмосфера. Попри те, що гинули люди, виникало враження якоїсь несправжності, іграшковості. Кожен вигадував власні правила і поводився відповідно до них. На одній вулиці лунали постріли, зводили барикади, поляки й українці штурмували та обороняли будівлі. Але при цьому солдати намагалися не влучити у «своїх». Наприклад, одного разу український хорунжий припинив стріляти зі свого кріса, чекаючи, поки Вільгельм перейде вулицю.

Санітари відтягували вбік поранених і надавали їм допомогу. У під’їздах розташувалися польові лазарети. А на інших вулицях зупинили бої й за барикадами розпалювали вогнища, смажили ковбасу, співали польських і українських пісень.

— Коли я чув, як звуки пісні розливалися на площі перед костелом у воздусі, де ще чутно було сморід пороху, — згадував Вільгельм, — при світлі наріжної ліхтарні, я стояв терпеливо в одному отвертому вікні нашого сальону і слухав набожно звуків пісні.

Вікна Вільгельмової спальні виходили на сусідню вулицю. Там зранку до вечора вартував старий солдат в австрійській формі та з підкрученими догори сивими вусами. Він вимагав документи в кожного, хто хотів пройти вулицею, а потому вирішував: пропускати чи ні. Вільгельм задумав пройти повз нього і подивитися, що трапиться. Побачивши австрійську форму, вояк виструнчився й віддав честь. Документів не питав.

На перших батьківських зборах Галина сиділа за останньою партою. Звідти мало що було видно з дошки, і вона подумала, що треба запитати вчительку, де сидить Олесь. Потому подумки сама зі себе засміялася. Саме так, спершу запитати вчительку, де сидить дитина, далі принести каву та цукерки, щоби пересадили ближче, тоді знову щось принести і попросити дозволу переписати контрольну, а через кілька місяців вона й незчується, як щодня куштуватиме їжу в їдальні, чи смачно готують. Ні, вона цього не робитиме! Просто запитає в Олеся, за якою партою він сидить і чи добре видно дошку. І якщо він скаржитиметься, аж тоді втрутиться. Сидіти за низенькою партою було незручно, і Галині майже відразу затерпнули ноги.

— Ми ж щойно купили футбольний м’яч, — енергійно промовляла з-за першої парти чиясь мама. — Куди він уже подівся? Пропоную не збирати зараз на новий футбольний м’яч, бо ж треба зібрати на День учителя, на Восьме березня і на нові штори.

— Ще у фонд школи потрібно здати гроші,◦— додала вчителька. — І на туалетний папір, і на миючі засоби.

— А, до речі, як діти ходять у туалет? — запитала мама з-за другої парти.

— Туалети у нас нові,◦— батьки минулорічних першокласників відремонтували, — з гордістю повідомила вчителька.

— А чому тоді вони так смердять? — здивувалася мама з-за другої парти.

— Бо діти неакуратно ними користуються, — відповіла вчителька. — Ви думаєте, так просто привчити їх до чистоти? От як ви думаєте, відбувається процедура миття рук? Перед тим, як ми йдемо в їдальню, я всіх вишиковую в ряд і кожному в долоні бризкаю краплю рідкого мила, тоді вони біжать його змивати, а далі ми йдемо в їдальню.

— Ого, серйозна система! — усміхнувся чийсь батько.

— Але все ж таки, може, якось можна було би позбутися запаху в туалеті,◦— наважилася вставити слово Галина. — Моя дитина бридиться туди ходити. Може, ми би здали гроші на додаткові прибирання?

— Там і так прибирають двічі на день, — відповіла вчителька.

— Ну, але якщо запах є, то це означає, що треба прибирати частіше, — погодилася з Галиною мама з-за другої парти.

— Але чому ми маємо доплачувати прибиральниці? — втрутилася мама з-за першої парти. — Нам і так треба зібрати гроші на День вчителя, на Восьме березня, на нові штори. Просто нехай прибирають частіше, а дітей треба навчити, щоби менше свинячили.

Далі Галина не слухала, бо почалося довге обговорення, скільки і на що ще потрібно зібрати грошей, які подарунки вчителям купити і хто це організовуватиме. До брудних туалетів уже не повертались.

— Олесю, а