Читати книгу - "Стійкий принц. Дама-примара"

жалобні шати. Себе живою поховати Мені судилось в юні дні.

Ісабель

Поквапся, бо якщо твій брат Дочасно прийде, боронь Боже, Підозру викликати може У нього пишний цей наряд, Який на власні очі він В палаці нині бачив ясно.

Анхела

О Господи! О, я нещасна! Я – жертва чотирьох цих стін! Проміння сонця обмине, Не зазирне в ці вбогі стіни, Бо мало сонячної днини Журбі, яка гнітить мене. Не привчений до співчуття, Побачивши, як плачу гірко, Не скаже й місяць: «Бідна жінка! Вона кляне своє життя». Я тут похована навік, Сказала «прощавай» свободі, Під наглядом братів відтоді, Коли помер мій чоловік. Вони б торочили мені Про легковажність і неславу, Довідавшись, що на виставу Ходила в іншому вбранні, Напнувши на лице вуаль, — Туди, де оплески шалені, Де кожну мить актор на сцені Дарує радість і печаль. За що мені така біда!

Ісабель

Ти до братів несправедлива, Така принадна, чарівлива, Та ще й до того ж молода. І мають рацію брати, Що стережуть тебе так ревно, Бо від спокус вони, напевно, Тебе бажають вберегти. Тим більше, при дворі тепер Чимало, вибач вже на слові, — Вдовиць, які на все готові, Аби знайшовся кавалер. На вулиці така, повір,