Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Таке одностайне ставлення офіційних властей (від імператора Миколи I до комуністичних лідерів Радянського Союзу) до творчості Чаадаева пояснюеться тим, що вже у першому листі він критично оцінює Росію, вихваляє Захід і підкреслює, що Росія неначе створена для того, щоб показувати іншим народам як не слід жити.

Світогляд Чаадаева є релігійним за своєю суттю. Буття він тлумачить як випромінювання Бога або „вищої світової свідомості” і поділяє його на три форми: матеріальне буття (природа), історичне буття (життя людей) і духовне буття. Остання форма виражає світову творчу енергію безпосередньо, а інші форми опосередковано: природа розкриває ідеальну сутність через тілесне, а історія - через життя й думки людей.

У пізнанні Чаадаєв розрізнював два шляхи:

1) звичайний, що базується на чуттєвій і розсудковій діяльності;

2) одкровення, яким людина досягає пізнання загальних законів буття.

Герцен Олександр Іванович закінчив фізико-математичний факультет Московського університету. З 1834 р. був у засланні. З 1842 р. вийшов у відставку, а 1847 р. знаходився у еміграції, де організував вільну типографію і вів пропагандистську боротьбу з царатом.

Герцен не дуже цікавився метафізичними питаннями, хоч і був добре обізнаним у філософії. Найбільше філософське значення мають його „Письма об изучении природы”. У центрі твору - проблема єдності буття і мислення. Герцен критикує ідеалізм за те, що він відриває свідомість від реальної основи і розчиняє природу у розумі. Критикує одночасно й матеріалізм. Свою власну позицію називає реалізмом.

Герцен вказує, що матеріальний світ знаходиться у постійній взаємодії, русі, розвитку. Історичний поступ природи завершується людиною. Без людини, підкреслював він, природа б не мала в собі смислу. Свідомість довершує природу, через людську свідомість природа самоусвідомлює себе, і тому історія мислення є продовженням історії природи, а закони мислення то є усвідомлені закони буття.

Критикує він емпіризм і раціоналізм як крайнощі і підкреслює: „Опыт и умозрение - две необходимые, истинные, действительные степени одного и того же знания”.

Володимир Сергійович Соловйов (1853-1900) після закінчення Московського університету ще рік навчався у Московській духовній академії. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію „Кризис западной философии”, а у 1880 р. - докторську „Критика отвлечённых начал”. На викладацькій роботі у Санкт-Петербурзькому університеті перебував зовсім недовго і решту життя провів у вільній творчості. Це є, мабуть, найбільш оригінальний і систематичний філософ Росії, який вплинув на багатьох своїх сучасників і послідовників. Впливу його творчості зазнав увесь той напрямок, який ми звемо „російська релігійна філософія”.

Соловйов вважав, що за формою філософія є справою особистого розуму або окремої особи. Але за змістом - мета філософії одна: відображення абсолютно сущого або всеєдності („всеединства”). Отже у змістовному плані предмет філософії - один: „1) Есть всеединое первоначало всего существующего. 2) Это всеединое первоначало в своей проявляемой действительности, которую мы познаём в области нашего опыта, представляет несомненно духовный характер. 3) Эта духовная действительность принадлежит первоначалу независимо от нашего сознания и первее его...”[229].

Філософ вказує далі на три джерела пізнання, які знаходяться у єдності: досвід внутрішній, досвід зовнішній і міркування як форма чисто логічного пізнання. Істинне знання є результатом емпіричного, раціонального і містичного пізнання у їх єдності. “Полное определение истины, - зауважує Соловйов, - выражается в трёх предикатах: сущее, единое, всё... Истина есть сущее всеединое”[230].

Природа людини, яка пізнає, постає у трьох основних формах буття: почуття, мислення й діяльна воля. Ця тріада утворює “начала” загальнолюдського буття. Почуття мають своїм предметом об’єктивну красоту, мислення - об’єктивну істину, воля - об’єктивне благо. Їм, далі, відповідають три сфери людського буття: творчість, знання і практична діяльність. Творчість виражається у технічних витворах, у мистецтві й у формі містики. Знання виступає у формі позитивної науки, філософії і теології. Практична діяльність реалізується у формі економічного суспільства, політичного (держава) і духовного суспільства (церква).

В основі соловйовської онтології лежить принципове розрізнення “сущого” і “буття”. Первинним є суще, воно виступає у якості суб’єкта будь-якого реального судження, тоді як буття завжди є предикатом (напр., “я є” ). “Бытие есть проявление сущего... Всякое бытие относительно, безусловно только сущее... Сущее есть являющееся, а бытие есть явление”[231]. Далі Соловйов приходить до ідеї Абсолюту (Бога). Суще як таке (Бог) породжує тріаду: дух - розум - душа. У Абсолютного є два полюси: 1) абсолютне у собі, тобто абсолютне, що знаходиться поза існування; 2) прагнення до існування, коли матерія може бути витлумачена “Божим тілом”.

Від учення про суще Соловйов переходить до теорії світового процесу. У розвитку світу є два етапи: 1) до появи людини, коли проходить еволюція самої природи; 2) історія. У цілому світовий процес рухається так: царство мінеральне, рослинне царство, тваринне царство, царство людське, Царство Боже. Все, що виникає до людини вивчають такі системи знання як теогонія (витлумачення походження Бога), софіологія (вчення про світову душу), космогонія (вчення про становлення й