Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Дрейф виніс їх майже на морський шлях, і хоч на горизонті поки що не було ні вітрила, ні диму, тепер уже не могла не трапитись допомога. Антон Лупан пожвавішав і вирішив підбадьорити й людей.

— Хлопці, нам треба протриматися ще день-два, і я клянусь вам, ми будемо врятовані!

— Пане! — сказав Герасім другого дня під обід. — Ідіть подивіться, що це таке! Коли були хмари, ми казали, що то кораблі. Цього разу я бачу хмари, бачу їх чітко, але, може, це корабель!

Закінчились міражі! Це були хмари, справжні хмари, вони пливли з півдня, затягуючи небо, готові вилитись на океан.

І коли через півгодини почався дощ, люди задерли голови, сміючись, плачучи, і, спраглі та щасливі, ковтали краплі води впереміш із сльозами.

— Тільки б він не перестав! — сказав Мігу, закинувши голову і заплющивши очі. Сорочка в нього була розстебнута на грудях, щоб дощ падав на виснажене тіло.

— Не турбуйся: коли він уже почав іти, то йтиме цілі дні! — заспокоював його Антон, сп'янілий від дощу, як і всі.

Негріле теж ловив дощові краплі, висолопивши язик.

— От бісів собака! — позаздрив Ієремія. — Він спритніший, ніж ми всі! Він своїм язиком за годину збере ціле відро води!

Дощ справді тривав багато днів. Вітер, який приніс його, повернувся на три градуси на південь, і капітан не мав анінайменшого сумніву, що це південний пасат, який часто переходить екватор, залітаючи в чужу зону. «Сперанца» пішла своїм курсом, на зюйд-вест, і знову долала понад сто миль на добу.

5 жовтня вранці в розривах хмар з'явилося сонце. Мігу встиг заміряти його, і розрахунки підтвердили, що шхуна саме цієї миті переходила екватор у точці 29-го меридіана на захід від Грінвіча.

За морськими традиціями, Ієремію, Крістю Бусуйка, Хараламба й Мігу, моряків-новачків, слід було б викупати в бочці з водою. Але оскільки дощ лив мов з відра, то ще одне купання зайве.

— Відтепер ви вже справжні моряки! — сказав Антон. — Ви подолали майже всі труднощі на морях і океанах…

— Як це майже всі, пане? — запротестував Хараламб. — Ми подолали бурю і шторм, піратів Безбородого, билися з маврами, стали на прю з арматаном, терпіли спрагу й спеку… Про які випробування ще…

Але не встиг він закінчити, як величезна блискавка, вихопившись із самісінької серцевини хмар, що аж заклекотіли, розпустилася сувоєм на все небо.

— Святий Ілля теж перейшов екватор! — розсміявся Ієремія.

Блискавки й громи, які одразу вдарили після неї, не вщухали вже до вечора, виповнюючи обшир вогнями й вибухами, мов на полі бою.

Екваторіальне повітря перенасичене електричними зарядами, і коли спалахує одна блискавка, вслід за нею вибухають інші. Немало кораблів зникали безслідно, вражені тут блискавками. У Ріо-де-Жанейро, приміром, ішов з зерном американський корабель. Через два тижні Антон Лупан прочитав у газетах, що «Алерт» не перейшов екватор: у нього вдарила блискавка, і він потонув.

Екіпаж «Сперанци» теж наражався на цю небезпеку. Океан аж кипів від блискавок, що падали у воду, мов дощ, перемішуючись із справжнім дощем.

З-поміж усіх небезпек, яких вони зазнали, ця — найстрашніша, бо навіть не здогадуєшся, котра із блискавок якої миті принесе загибель.

— А ви не є страшно? — спитав кок капітана, який стояв біля стерна.

— Ні, Ісмаїле. Корабельне дерево не дуже притягує блискавки.

Під вечір колотнеча трохи втихла, а тільки-но запала ніч, океан спокійно заснув. Вітер віяв рівно й сильно.

Тепер вони впевнено йшли до берегів Бразілії з постійним і невтомним південним пасатом, який дув чотири дні підряд. О першій ночі на п'яту добу дозорець вигукнув:

— Прямо по курсу маяк!

Це був маяк на мисі Олінда, за яким невдовзі мав з'явитися маяк Пернамбуко, так давно жданий порт… Атлантика залишилась позаду, а разом з нею й п'ятдесят днів після виходу з Гібралтара.

Сонце на смарагдовому небі вимушувало іскритися океан, який залишився позаду — егей, Океане, про що думаєш?! Над щоглами ширяли альбатроси, а над самісінькою водою пронизливо пищали білі чайки. Берег Бразілії виднівся попереду довгими терасами, що тонули в барвистій зелені.

Капітан стояв на носі, зіпершись на парапет, і дивився з незбагненним сумом на берег. Він перейшов Атлантику, сповнив частину своєї давньої мрії, а зараз ніби нічого й не перешкоджало сповнити її до кінця. Найважливіше, що він нарешті недалеко від П'єра Ваяна і зустріне його незабаром на цьому березі Америки. Проте на обличчі капітана не читалася радість.

Негріле сором'язливо підійшов до нього, зіперся на парапет і почав вдивлятися в берег, принюхуючись до повітря. Але, мабуть, одразу ж зрозумів, що це інша земля, і сумно простягнувся на палубі.

Антон Лупан зітхнув. Негріле глянув на нього і тихо заскавчав.

Герасіма обсіли якісь думки, він довго вагався, але нарешті таки зважився й підійшов до капітана.

— Пане, я хотів би вас щось спитати!

— Що сталося, Герасіме? — замислено обернувся до нього Антон.

Весь екіпаж був на палубі. Стерновий глянув на людей, знову завагався, здвигнув плечима й заговорив якимось незвичним для нього тоном:

— Я хотів би спитати вас, пане, якщо ви не розсердитесь, чому ми не взяли її?

— Кого, Герасіме? — зблід капітан.