Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

— Так він тобі й стоятиме. Вирве лапу і втече. Якір для того й залишають вільним, щоб він тягнувся за звіром, — сказав Ашот хвилюючись, бо вперше в житті готувався піймати такого страшного звіра, як барс.

— Ану, Гагік, дай шматок м’яса!..

— Ні! — різко заперечив Гагік. — Моїм серцем заряджай капкан, а м’яса не дам! Обійдемось без твоїх спроб…

— Можна взяти з обгризених барсом шматків, — сказав Асо, який досі скромно мовчав.

На верхню терасу, яку мандрівники назвали Терасою барса, злетілося чимало орлів, і хлопці насилу розігнали їх камінням. Жадібні птахи не залишили й шматка м’яса, хіба що об’їдки навколо суглобів. Ашот відрубав один з них, зарядив капкан, присипавши його снігом, а зверху лишив шматок кістки. Щоб віднадити орлів, хлопці зібрали всі залишки й кинули їм, а самі повернулись у печеру. «Ох, якби спіймати барса! Камо з Лчавана помре від заздрощів. Адже про це і в газету можна написати. Щасливіших від нас не буде на світі!» — думав Ашот. Хлопець знову почав мріяти про подвиги. Обличчя його зашарілося, в очах спалахнув вогник.

— Барсу лишилось жити лічені години, — впевнено сказав він, заходячи в печеру. — Тепер подумаємо, як розправитися з ведмедем. Я вважаю, що ми повинні…

Ашот не доказав. Знадвору долинув якийсь глухий рев, ветхі двері печери упали і на поріг ввалився п’яний ведмідь…

Про те, чим був так незадоволений Борода Асатур

Можна сказати, що всі події цього дня були справді нещасливою грою долі. Коли б не прийшли мисливці на допомогу Араму, а він не повіє довгої розмови з ними, все могло б статися інакше. По сліду диких кіз Арам, напевно, прийшов би на вершину пасма гір, що проти Барсової ущелини, і з ущелини хлопці могли б побачити його. А побачивши людину, вони б, звичайно, закричали і цим виказали місце свого перебування…

Та кози зустріли в Барсовій ущелині страшного звіра і швидко втекли звідти на солончаки.

А тепер ось козел лежить мертвий, а Арам сидить біля багаття, дивиться на шапку свого сина і плаче, плаче без сліз… Як потрапила шапка козлу на роги?.. Як розгадати цю таємницю?.. От коли б тварина могла розмовляти! Арам поставив би тоді тисячу капканів у скелях, придумав би тисячу способів, щоб спіймати цього козла. А спіймавши, запитав би: «Де хазяїн шапки?..» Та козел мертвий лежить біля вогнища…

Дід Асатур похмуро курив свою стару люльку. Всі погляди були звернуті на нього, від нього чекали рішення. А що міг сказати старший мисливець? Багато чого бачив він на своєму віку, та пояснити тисячі дивних явищ природи, але зрозуміти, яким чином на рогах у козла опинилася шапка Ашота, він не міг.

Старий був незадоволений собою і почував себе ніяково перед чужими людьми.

— Ех ти, моє левенятко, видно, даремно ми сюди прийшли, якщо нічим не допомогли! — з болем сказав він своєму онукові Камо.

— Ні, дядьку Асатур, коли б ке ти, козел не лежав би тут і цієї шапки ми не впізнали б, — заперечив Арам. — Твій постріл допоміг нам зрозуміти, де шукати синів. Сьогодні вранці я стріляв у козла і не влучив. Тільки прицілився — серце защеміло, все перед очима затуманилося… Ходімо, стає холодно. Та й відпочинемо в селі.

Мисливці підвелися й спустилися в село. Дід Асатур в внуком пішов ночувати до Арама, а Грикор — до своєї тітки, Гагікової матері.

Побачиши племінника, тітка розплакалась і вилила на хлопця всю ніжність своїх материнських почуттів. Все найсмачніше, що знайшлося в хаті, поставила вона на стіл.

— Їж, їж, мій любий, і за себе, і за Гагіка їж, хай моє серце заспокоїться, — говорила жінка і, відвернувшись, витирала ріжком фартуха сльози…

— Все буде гаразд, жінко, не плач. Де їм дітися? — заспокоював дядько Аршак скоріше себе, ніж дружину…

— Що говорити!.. — сумувала тітка. — Був би тут Гагік, як він зрадів би, побачивши тебе, Грикор-джан!

Поява Грикора ще більше роз’ятрила рану в серці бідолашної матері. Жінка всю ніч не могла стулити очей… Уранці, почувши, як задзвонили в школі, вона знову гірко заплакала.

— Ідуть… Усі до школи йдуть, усі, крім мого синочка!.. Кожного разу, як почую цей дзвінок, серце розривається; як побачу Гагікових товаришів, сльози очі заливають… А гляну на підручники та чорнильницю — в голові починає паморочитись…

— Годі, жінко… — м’яко сказав Аршак і пішов до свого друга Арама.

А в домі Арама дід Асатур саме гримав на голову колгоспу, дорікаючи йому:

— Ну й байдужі ж ви люди!.. Ваші хлопці й дівчина зникли, а ви тільки те й знаєте, що, як білки, гніздо своє набиваєте запасами!

— А що ж ми повинні робити? — запитав голова.

— Що робити? Тривогу бити, ось що!.. — спалахнув дід. — Кожен з них п’яти таких, як ти та я, вартий. А ти, я чув, більше про єреванські магазини думаєш, ніж про людей!

Кров прилила до обличчя старого мисливця, так він розгнівався, а рука його інстинктивно тяглася до кинджала.

— Не Асатур, а вогонь, просто вогонь! — прошепотів колгоспник, що стояв біля порога.

— Еге ж, залізо розпечене, а не людина…

Дід Асатур, віддихавшись і трохи заспокоївшись, сказав:

— Ну, вставайте, Арам і Аршак, збирайте людей, підемо в гори. У вашому селі мені дихати нічим. А он і Камо прийшов із своїми товаришами, — глянув старий у вікно, і зморшки на його обличчі зразу розгладились, а суворий