Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Як щодо Ректора? — запитав Вілем. — Лінгвістика? Ти вже знаєш сіаруську, хоч і говориш зі страшним акцентом.

Я хитнув головою.

— Як щодо Мандраґа? У мене величезний досвід у хімії. Це б і для алхімії трохи придалося.

Сіммон розсміявся.

— Усі думають, ніби хімія та алхімія дуже схожі, але насправді це не так. Вони навіть не споріднені. Просто так уже сталося, що вони живуть в одному будинку.

Вілем повільно кивнув.

— Непогано сказано.

— До того ж, — повів Сіммон далі, — Мандраґ минулого семестру взяв душ із двадцять нових е’лірів. Я чув, як він скаржився на тісноту.

— Якщо йти через Медику, працювати доведеться довго, — продовжив Вілем. — Арвіл упертий, як чавун. Його нічим не проймеш. — Говорячи, він замахав рукою, наче рубаючи щось на шматки. — Шість семестрів в е’лірах. Вісім семестрів у ре’ларах. Десять семестрів в ел’те.

— Щонайменше, — додав Сіммон. — Мола ходить у нього в ре’ларах уже майже три роки.

Я спробував уявити собі, звідки можу взяти гроші на шість років навчання.

— Можливо, мені на це забракне терпіння, — сказав я.

З’явилася служниця з повною тацею випивки. Шинок був заповнений лише наполовину, тож вона перед цим бігала саме стільки, скільки було потрібно, щоб на її щоках з’явився рум’янець.

— Ваш шляхетний друг оплатив цю порцію і наступну, — оголосила вона.

— Совой подобається мені дедалі більше, — заявив Вілем.

— Однак, — вона тримала Вілову випивку так, щоб він не дотягнувся, — він не заплатив за те, щоб можна було класти руку мені на дупу. — Вона поглянула кожному з нас у вічі. — Сподіваюся, ви утрьох погасите цей борг, перш ніж піти.

Сім, затинаючись, вибачився.

— Він… він не має на увазі… У його культурі таке буває частіше.

Вона закотила очі, але її обличчя стало лагіднішим.

— Ну, а в нашій культурі чудовим способом вибачитися є гарні чайові. — Вона передала Вілові випивку й повернулася, щоб піти, вперши порожню тацю в бік.

Ми провели її поглядом; кожний при цьому мовчки думав про щось своє.

— Я помітив, що він повернув собі персні, — нарешті згадав я.

— Учора ввечері він шикарно зіграв у басат, — відповів Сіммон. — Йому випало шість дублів поспіль, і він зірвав банк.

— За Совоя. — Вілем підняв свій бляшаний кухоль. — Хай його удача допомагає йому вчитись, а нам — допомагає з випивкою. — Ми підтримали тост і випили, а тоді Вілем знову нагадав нам про нагальне питання. — Отже, залишаються Кілвін й Елкса Дал. — Він підняв два пальці.

— А як же Елодін? — втрутився я.

Обидва ошелешено витріщилися на мене.

— А що він? — запитав Сіммон.

— Він же наче непоганий, — сказав я. — Хіба я не міг би навчатися в нього?

Сіммон розреготався. Вілем несподівано широко всміхнувся.

— Що таке? — обурився я.

— Елодін нічого не навчає, — пояснив Сім. — Хіба що, може, веде курс вищого дивацтва.

— Він же має щось викладати, — заперечив я. — Він же майстер, так?

— Сім має рацію. В Елодіна не всі в хаті. — Віл постукав себе по скроні.

— Не всі вдома, — виправив його Сіммон.

— Не всі вдома, — повторив Віл.

— Він і справді здається трохи… дивним, — визнав я.

— Ти дійсно швидко вчишся, — сухо промовив Вілем. — Не дивно, що ти потрапив до Аркануму в такому юному віці.

— Заспокойся, Віле, він тут лише один виток. — Сіммон повернувся до мене. — Років зо п’ять тому Елодін був Ректором.

— Елодін? — Я не зміг приховати недовіри. — Але ж він такий молодий і… — Я поступово замовк: не хотілося вимовляти перше слово, що спало мені на думку, — «божевільний».

Сіммон закінчив речення за мене.

— …блискучий. І не такий уже й молодий, якщо зважати на те, що до Університету він вступив, маючи заледве чотирнадцять років. — Сіммон подивився на мене. — У вісімнадцять він уже став повноправним арканістом. А кілька років після того побув ґілером.

— Ґілером? — втрутився я.

— Ґілери — це арканісти, що залишаються в Університеті, — пояснив Віл. — Вони дуже багато викладають. Знаєш Каммара з Промислу?

Я хитнув головою.

— Високий такий, зі шрамами. — Віл показав на один бік свого обличчя. — Лише з одним оком.

Я похмуро кивнув. Не помітити Каммара було важко. Лівий бік його обличчя був павутинням шрамів, які розбігалися навсібіч і проходили смужками лисини в його чорному волоссі та бороді. Порожню ліву очницю він прикривав пов’язкою. Він був ходячим нагадуванням про те, якою небезпечною може бути робота в Промислі.

— Бачив його то там, то тут. Він повноправний арканіст?

Віл кивнув.

— Він — заступник Кілвіна. Викладає сиґалдрію молодшим студентам.

Сім прокашлявся.

— Як я вже казав, Елодін став наймолодшим серед вступників, наймолодшим арканістом і наймолодшим Ректором.

— І все ж таки, — промовив я, — треба визнати, що він дещо дивакуватий як на Ректора.

— Тоді все було інакше, — похмуро відказав Сіммон. — То було раніше, ніж це сталося.

Він більше нічого не сказав, і я поцікавився:

— Це?

Віл знизав плечима.

— Щось. Про це не говорять. Його замкнули в Черепниці, поки до нього не повернулася більша частина клепки в голові.

— Не люблю про це думати, — зізнався Сіммон, ніяково засовавшись на стільці. — Ну, тобто щосеместру божеволіє парочка студентів, так? — Він глянув на Вілема. — Пам’ятаєш Сліта? — Віл похмуро кивнув. — Це б могло статися з будь-ким із нас.

На мить запала тиша; вони удвох попивали свої напої, ні на що конкретно не дивлячись. Мені захотілося розпитати про подробиці, але я здогадувався, що це дражлива тема.

— Хай там як, — стиха промовив Сім, — я чув, що його з Черепниці не випускали. Я чув, що він утік.

— Жодного арканіста, який не дурно їсть свій хліб, не можна утримати в камері, — сказав я. — Це не дивно.

— Ти там хоч раз бував? — запитав Сіммон. — Вона побудована так, щоб тримати арканістів під замком. Усюди армований камінь. На дверях і вікнах закляття. — Він хитнув головою. — Я й не уявляю собі, як звідти вибратися, навіть якщо ти — майстер.

— Усе це не стосується справи, — твердо промовив Вілем, повертаючи нас до завдання. — Кілвін запросив тебе до Промислу. Найкраща для тебе можливість стати ре’ларом — справити на нього враження. — Він поглянув на Сіммона, а тоді знову на мене. — Згода?

— Згода, — проказав Сіммон.

Я кивнув, але мої мізки напружено працювали. Я думав про Таборліна Великого, який знав імена всіх речей. Я думав про історії, які Скарпі розповідав у Тарбієні. Про арканістів він не згадував — тільки про іменувачів.

А ще я думав про Елодіна, Майстра-Іменувача, і про те, як до нього